Контрольний твір "червоне і чорне"

Ответ:

У відомому романі Стендаля «Червоне і чорне», як і в багатьох творах даного жанру, приємні подарунки долі тісно переплітаються зі складними перипетіями життя. Відповідно до цього, події, ситуації, повороти сюжету та навіть самі герої діляться на негативних та позитивних. Але назва твору підштовхує нас ввести іншу класифікацію – замість поганого і хорошого - червоне і чорне. Таке рішення є не лише цікавою грою слів, а і виразом близьким за походженням та зрозумілим слов’янській душі, спорідненим кожному українцю «Червоне – то любов, а чорне – то журба».

Яскравою як палаючий вогонь червоною ниткою через увесь твір проходить лінія кохання. Любов між паном Жульєном Сорелем і пані де Реналь, нехай із перервами, непостійне, заплутане та часом незрозуміле навіть їм самим, - головне «червоне», що з’являється у творі. Воно не лише створює напівтаємничу атмосферу інтриг і недомовок, а й сповнює серця як читачів, так і самих героїв, живими справжніми почуттями. Саме це кохання і зумовлює повороти сюжету, воно, як це часто буває, є рушієм подій. Любов між Жульєном Сорелем і пані де Реналь є в прямому сенсі слова червоною, адже пролита кров (пригадайте, Жульєн стріляв у пані у церкві).

В такому контексті не слід забувати і про любов Матильди. Не зважаючи на те, що маркіза не була головною героїнею твору, її почуття займають почесну сходинку у ієрархії головних елементів сюжету. І з моєї точки зору, її любов не менш «червона». Емоції, які збудив у серці маркізи провінційний юнак були настільки сильними, що немов би розфарбували її життя, додали яскравих кольорів. Як відомо з твору, до зустрічі з Жульєном Матильда не надто цікавилася життям у найпоширенішому розумінні цього слова. Звичайно, її існування було насичене людьми та подіями, але вона відверто нудьгувала. Усі її кавалери були одноманітними, вона з ними лише гралася, а до Сореля ставилась із усією серйозністю жінки її типу. Вона була прив’язана до нього, вона кохала, вона вистраждала цю любов. Кровоточило її вжалене серце, стікала кров’ю і її забута та відкинута подалі гордість, плямами крові були вкриті її одяг та руки і наприкінці роману, коли вона ховала голову свого коханого. Отже кров і любов у творі тісно пов’язані, обидва явища яскраво червоні, виразно палахкотять скрізь сторінки і відверто вражають.

Але одним кольором Стендаль у своєму шедеврі мистецтва слова не обмежується. Якщо читати між рядків, то можна знайти безліч чорних деталей, рокових поворотів лінії сюжету, елементи фаталізму. Однією з таких є чорна «мітка» Жульєна – слід його провінційного походження. Незважаючи на свою виняткову (серед простого населення) ерудованість та амбіційність, тінь його неблагородності йшла за ним по п’ятах. Від початку було визначено і відомо, що йому не домогтися високих посад, почесних титулів та багатства. Чорною ниткою була вишита його доля: працювати у господарстві батька, одружитися і вести типовий для того часу, нічим не цікавий спосіб життя. Титанічними зусиллями Сорель все ж підкорив собі фатум і досяг свого, але протягом усього твору він похмуро тягне за собою свій хрест, не маючи змоги сховати своє тавро.

Розвиваючи тему «чорності» слід згадати про довготривалий період життя Жульєна в семінарії, воно буквально чорного кольору – кольору ряс служителів церкви та убогих стін бідної будівлі кампусу. Життя там було важким, це очевидно. Вбогість умов існування, політичні махінації вищих кіл, недалеке оточення Сореля - усе це чорно-сіре, похмуре.

Цікаво, що у романі Стендаля листи також несуть негатив. Анонімне зізнання, адресоване чоловікові пані де Реналь та лист самої пані до маркіза де Ла Моля, - різкі, позначені фатальністю для долі Жульєна повороти. Вони ставили під серйозну загрозу його тодішній стиль життя, усі його досягнення, відносний спокій та майбутні плани. Однак, всупереч (а з іншої точки зору, навпаки) своїй виразній трагічності, обидва листи є рушіями сюжету, саме після таких потрясінь головний герой вдається до рішучих дій, показуючи, що чорне – це не крапки, не кінець його історії, а лише коми, після яких сюжет (так само, як і життя) продовжується і навіть набирає нових обертів.

Але так не може тривати вічно, адже у романів (на жаль!), як у всього у Всесвіті, є завершення. Таким логічним підсумком є смерть Жульєна Сореля. До нього вона приходить в ошатний чорній сукні, а не у типовому лахмітті. Жульєн помирає щасливим, спокійним, усвідомлюючи сенс свого життя. І ця подія, що підсумовує та завершає увесь роман, є об’єднанням усього в ньому, вона – червоно-чорна, зі своїми печалями та полегшеннями.

Щоб не чіпати приватне життя, автор вигадав містечко Вер'єр. А коли йому знадобився єпископ, суддя, присяжні й судова процедура, він переніс усе це в Безансон, де він сам ніколи не бував.

Частина перша

Містечко Вер'єр, мабуть, одне з наймальовничіших в усьому Франш-Конте. Білі будиночки з гостроверхими дахами з червоної черепиці розкинулися схилом пагорба, де потужні каштани піднімаються з кожної лощинки. В околиці багато лісопилок, які сприяють зростанню добробуту більшості мешканців, скоріше схожих на селян, ніж на міських жителів. Є в місті і чудова цвяхарна фабрика, що належить меру.

Мер міста Верь'єра, пан де Реналь, кавалер декількох орденів, виглядав вельми статечно: волосся з сивиною, орлиний ніс, одягнений в усе чорне. Водночас у виразі його обличчя було багато самовдоволення, відчувалась якась обмеженість. Здавалося, що всі таланти цієї людини зводилися до того, щоб примусити будь-кого, хто йому був винний, платити вчасно, зі сплатою ж власних боргів тягнути якомога довше. Меру належав збудований на прибутки від цвяхарні великий і красивий будинок з чудовим садом, оточеним чавунною решіткою,

На схилі пагорба, на висоті сотні футів над річкою Ду розкинувся чудовий міський бульвар, звідки відкривався вид на один з наймальовничіших куточків Франції, Місцеві мешканці вельми цінували красу свого краю: вона приваблювала іноземців, чиї гроші збагачували власників готелів і приносили прибуток усьому місту.

Вер'єрський кюре пан Шелан, що зберіг у свої вісімдесят років залізне здоров'я і залізний характер, проживав тут уже п'ятдесят шість років. Він хрестив майже всіх мешканців цього міста, кожного дня вінчав молодих людей, як колись вінчав їхніх дідів.