вірші про лісостеп та степ 

СтепГей ти, степ широколаний,Мій килиме сріблотканий!Розпростерся ти широко,Що не скине й орле окоТвоє займище безкрає!Гей, повідай-бо, мій краю,Де краса твоя розкішна:Сива тирса срібна, пишна,Що коневі колись крилаКруті перса й гомоніла,Мов та хвиля в синім моріЗ буйнім вітром на просторі?…Та повідай ще, де славніНаддніпрянські твої плавні,Те таємне, несходимеЦарство звіра незміриме;Твій Великий Луг  — розділля,Предковічнеє привілля,Що у йому усіх нетрівНе сходили тури й вепри?…А гайки де чарівнії,Що річки твої бистрії,Мов віночки, закрашалиТа дівчаток спокушалиХолодком своїм темненькимНа розмову із миленьким?А зимовники-одниці,Що ховались від ординцівУ балках твоїх пригожих,Де чумаченьки захожіЗ України прилучали,Одпочив собі держали?…Та де й саме те чумацтво?…А те сплавнеє да братство,Що за матір шаблю мало,Спис за батька почитало,А рушницю за дружину,Та своїй не знало впинуВольній воленьці?… І хануТа ледачому султануУ гаремові заспатиНе давало, пане-брате!…Степ мовчить, нема одвіту…Мов козак той недобитий,Він од рани знемагає,А над їм вгорі кружляєКрюк поганий та крюкоче,Мов добити криком хоче:«Вже тобі не жвотіти.Розтеклися твої діти,Що пишалися тобою!Ізмарній же:Німотою знатужений,Чабанами столочений,Шахтарями поврочений,Чавунками передранийІ дітками занедбаний!»1890