1. «Українське питання» в європейській політиці 1920—1930-х р.Треба зараз​

Період 1920-1930-х років був важливим для України, оскільки саме в цей час відбувалися важливі зміни в європейській політиці, які безпосередньо стосувалися українського питання.

Після закінчення Першої світової війни було укладено договір Версалю, який передбачав низку змін в Європі. Україна стала незалежною державою в складі радянського союзу, але зарубіжні українці продовжували боротися за визнання незалежності України та за збір земель, на яких проживали українці.

Один з важливих етапів у боротьбі за українську незалежність став період 1920-1930-х років, коли українські націоналісти створювали свої організації в Європі та проводили різноманітні акції. Також у цей час українське питання стало предметом розгляду на міжнародних форумах. На Женевській конференції 1922 року було запропоновано створити Міжнародну українську комісію, яка мала займатися вивченням політичної ситуації в Україні. У 1930-х роках українські націоналісти проводили акції в Європі, включаючи бомбові підриви, з метою привернення уваги світової громадськості до української справи.

Проте, незважаючи на активність українських націоналістів, більшість країн світу продовжувала визнавати Україну як частину Радянського Союзу.

Ответ: Утрата національними українськими урядами влади на території України, захопленій більшовиками, не закрила питання щодо створення національної української державності. Осередки національно-патріотичного руху в еміграції продовжували активну боротьбу у відстоюванні "українського питання". Незважаючи на жорстку пропагандистську діяльність диппредставництв радянської Росії, а згодом СРСР, українська еміграція намагалася використовувати кожну нагоду на міжнародних форумах та конференціях, щоб порушувати питання про необхідність розв'язання "української проблеми".

З іншого боку, не полишаючи сподівань на успішну боротьбу з більшовицьким урядом Росії та СРСР, більшість західних політиків активно сприяла організованій українській еміграції, що знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві. Структури УНР в еміграції підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова Ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. При цьому уряди й посли провідних європейських держав виявляли своє ставлення до представників УНР як до діючих урядів. Зрозуміло, що така поведінка вселяла певні сподівання на досягнення успіху.