Розписати середню освіту на Галичині.

Перехід Галичини під Австрію мав поважне значення для розвитку західноукраїнського шкільництва та освіти. Понад трьохсотрічне перебування цих земель під Польщею в цілому негативно відбилося на національно-культурнім житті українського народу.Зокрема це було помітне на різниці між деякими освіченими одиницями і неграмотними масами. Національно-культурний осередок Галичини — Львівське Ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від цих ударів, що їх наносила православ’ю польсько-католицька реакція й польська адміністрація. Окраса й гордість Братства — школа — теж занепала. До переходу галицької землі під Австрію, Братська школа мала віроісповідний характер і навчання відбувалося в книжній (руській) українській мові. Це була єдина, середнього типу, школа, а другою такою була народна школа при Василіянській гімназії в Дрогобичі. Зі ступневим занепадом православ’я на цих землях, падали і освіта і шкільництво традиційно православні, а на їх місце появлялись уніатські школи при монастирях оо. Василіян, тому прозвані василіанськими. Вони були уладжені на зразок єзуїтських шкіл.Шкільна діяльність оо. Василіян набирає зокрема широких розмірів з утворенням в польсько-литовській державі в pp. 1773-75 т.зв. Комісії Народної Едукації, що провела шкільну реформу, виробила шкільний статут і призначила школам громадську допомогу. У 1773 р. Комісія передала чинові оо. Василіян шкільні будинки й майно зліквідованого єзуїтського ордену та заснувала для них рад нових шкіл. Але коли в братських школах XVI-XVII ст. панував демократичний дух, то у василіянських існувала строга селекція: могла до них учащати тоді тільки молодь шляхетського походження і вона була виставлена на латинізацію. Існувала отже в Галичині того часу ціла мережа василіянських шкіл, з філософськими і богословськими клясами, а теж на Волині і на східній Україні. Подибуємо їх отже у Львові, Дрогобичі, Бучачі, Теребовлі, Володимирі Волинському, Кам’янці Подільському, в Острозі, Почаєві, Умані і т.д.Вихованці василіянських шкіл не виносили великого запасу знання, але ті школи все таки давали можливість одержати освіту не тільки дітям багатих батьків, але і вбогих. Відзначались вони гострою дисципліною і фанатичним релігійним духом. Очевидно, були вони сильно спольщені, бо, взагалі, більше освічені одиниці з-поміж тодішнього українського громадянства в західній Україні говорили й писали по-польському навіть в обороні української національності, тим більше уніатської Церкви, яка, очевидно, не користувалась усіми привілеями католицької Церкви в польському королівстві. Писали люди, що зовсім не думали полонізуватись, в польській або латинській мовах. У службових справах вищі уніатські духовники зверталися до підчиненого собі нижчого духовенства теж у польській мові.Але прийшов час, що в парі з цими, монастирського типу, школами, засновано в Галичині державні школи. Після 5-ти років прилучення Галичини до Австрії, у 1777 p., за панування Марії Терезії, проведено на терені цілої Австрії шкільну реформу і встановлено три роди народних державних шкіл:1) нормальну — у Львові, з курсом освіти для вчителів;2) головну — з трьома-чотирма вчителями по більших(окружних) містах;3) тривіальну — по менших містечках.Нагляд над ними виконувала Крайова шкільна комісія, а по округах чи повітах — декани і священики. Мовою навчання була німецька мова, але при тому вчили теж і української. Мовою перших шкільних підручників для цих шкіл («Читанка» з 1786 p., «Катехизм» з 1788 р. і «Буквар» з 1790 р.) була словено-руська.Важними, головно для розвитку початкового і середнього шкільництва, були реформи цісаря Йосипа II., що в 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було 90-100 дітей, і таким чином поставали 1-4 класові школи, головні і тривіальні, австрійського типу, а у 1787 р. введено до цих шкіл українську мову, як крайову.Під кінець XVIII ст., під польським тиском, українське шкільництво обмежено: на українську мову призначено тільки дві години тижнево і греко-католицькому клерові заборонено навчати релігії в народних школах. Це мало той наслідок, що українську молодь заставляли ходити на церковні богослужіння до польських костелів, а нагляд над школами передано польській консисторії.