Зів’яла ти в краю, заквітчанім весною,Трояндо молода, бо линули в імліВід тебе юні дні, злотисті мотилі,I спогадів черву лишали за собою.Чому так світяться громадою ясноюЗірки, до польської обернені землі?Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,Сліди повипікав огненною сльозою?О полько! Як і ти, я вмру на чужині.Хай приязна рука мене хоч поховає!Тут мандрівці ведуть розмови негучні,І вчую я слова, що чув у ріднім краї,Поет, складаючи тобі на честь пісні,Побачить гроб і мій —для мене заспіває. Аналіз віршаСонет «Гробниця Потоцької» є своєрідною кульмінацією провідного для всіх чотирьох сонетів мотиву неволі дівчат-бранок ханського гарему і водночас підхоплює і розгортає символічний зміст образу фонтана із сонета «Бахчисарай».Краплі джерельної води фонтана — це, за легендою, сльози прекрасної полонянки кримського хана Керім-Гірея — польки Марії Потоцької. Образ багатостраждальної бранки з сонета «Гробниця Потоцької» служить для ліричного героя циклу дзеркальним відображенням власних думок про своє життя на чужині.Максим Рильський писав про цей сонет: «..."Могила Потоцької", в якій поет зв'язує думки про долю легендарної польки — долю, яка надихнула й Пушкіна ("Бахчисарайський фонтан"), — з думками про свою долю — це пристрасний вияв туги за рідною землею, рідною мовою, рідною піснею...Тільки уява геніального поета могла створити такий образ: зорі, що палають на південному небі, — це сліди, випалені поглядом його землячки, які ведуть до вітчизни, куди їй не було вороття... як не судилося було повернутися на батьківщину й поетові».