продовження до оповідання витівники

Ми з Валею витівники. Ми завжди витіваємо якісь забави.Одного разу ми читали казку «Троє поросят». А тоді почали забавлятися. Спочатку ми бігали по кімнаті, стрибали і кричали:— А я вовка не боюсь!Потім мама пішла до крамниці, а Валя сказала:— Давай, Петрику, зробимо собі хатку, як у тих поросят, що в казці.Ми стягли з ліжка ковдру й завісили нею стіл. Ось і вийшла хатка. Ми залізли в неї, а там темно-темно!Валя каже:— От і добре, що у нас своя хатка! Ми завжди будемо тут жити і нікого до себе не пустимо; а якщо сірий вовк прийде, ми його проженемо.Я кажу:— Шкода, що в нас у хатці нема вікон, дуже темно!— Нічого, — каже Валя. — Адже в поросят хатки бувають без вікон.Я питаю:— А ти мене бачиш?— Ні. А ти мене?— І я, — кажу, — ні. Я навіть себе не бачу.Раптом мене хтось як схопить за ногу! Я як закричу! Вискочив з-під столу, а Валя за мною.— Чого ти? — питає.— Мене, — кажу, — хтось схопив за ногу. Може, сірий вовк?Валя злякалась і бігом із кімнати. Я — за нею. Вибігли в коридор і двері зачинили.— Давай, — кажу, — двері тримати, щоб він не одчинив.Тримали ми двері, тримали.Валя й каже:— Може, там нікого нема?Я кажу:— А хто ж тоді мене за ногу торкав?— Це я, — каже Валя, — я хотіла знати, де ти.— Чого ж ти раніше не сказала?— Я, — каже, — злякалась. Ти мене злякав.Відчинили двері. У кімнаті нікого нема. А до столу підійти однак боїмося: а що як з-під нього сірий вовк вилізе!Я кажу:— Піди зніми ковдру.А Валя каже:— Ні, ти піди!Я кажу:— Там же нікого нема.— А може, є!Я підкрався навшпиньках до столу, смикнув за край ковдри ї бігом до дверей. Ковдра впала, а під столом нікого нема. Ми зраділи. Хотіли полагодити хатку, тільки Валя каже:— А що як знову хтось за ногу схопить!Так і не гралися більше в «троє поросят».