Великий російський письменник Лев Толстой почав свій роман Анна Кареніна такими словами: “Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму”1. Хоча я не поділяю впевненості Толстого щодо того, що всі щасливі сім’ї подібні, однак я відкрив для себе одну рису, яка притаманна більшості з них: вони вміють прощати і забувати про недоліки інших та шукати те, що є хорошим.З іншого боку, в нещасливих сім’ях кожен шукає помилок, таїть злобу й не прощає колишніх образ.“Так, але…”,—починає хтось із нещасливої сім’ї. “Так, але ви не знаєте, як сильно вона мене образила”,—каже один. “Так, але ви не знаєте, який він жахливий”,—каже інша.Можливо, обоє праві; можливо, жоден з них.Образи бувають різними. Глибина душевних ран буває різною. Але я помітив, що часто ми виправдовуємо свій гнів і заспокоюємо власну совість, розповідаючи собі історії про те, якими мотивами керуються інші люди і засуджуємо їхні вчинки як непростимі або егоїстичні, в той же час вважаючи свої мотиви чистими й невинними.