Значним досягненням людства стали штучні супутники Землі. Сьогодні у космічному просторі їх більше тисячі. Вони допомагають людям вивчати природні і фізичні явища. Перший штучний супутник Землі був на 424 кг 700 г легший, ніж другий. Яка маса третього штучного супутника, якщо маса другого 508 кг 300 г, а маса всіх трьох супутників становить 1918 кг 900 г?​

Ответ:

Пошаговое объяснение:

Першим описом штучного супутника Землі в художній літературі вважають оповідання Едварда Еверетта Гейла (англ. Edward Everett Hale) «Цегельний місяць». Ідея винирнула знову в романі Жуль Верна «П'ятсот мільйонів бегуми» (1879).

Першою науковою працею з використання ракетної техніки для запуску космічних апаратів стала книга Костянтина Ціолковського (1857—1935) «Дослідження світових просторів реактивними приладами» (1903). Науковець визначив необхідну орбітальну швидкість руху для мінімальної орбіти навколо Землі на рівні 8 км/с та запропонував для її досягнення використовувати багатоступневі ракети на рідкому паливі. Як паливо було запропоновано використовувати зріджені водень та кисень, хоча можливі були й інші комбінації.

У 1928 році Герман Поточник (1892—1929) опублікував свою єдину книгу «Проблема космічної подорожі — ракетний двигун» (нім. Das Problem der Befahrung des Weltraums - der Raketen-Motor), що являла собою схему виходу в космос та постійного перебування людини у ньому. Він детально представив космічну станцію та підрахував її геостаціонарну орбіту, описав використання орбітальних космічних апаратів для ведення детальних спостережень за землею, а також як незвичайні умови космосу могли бути використані для наукових експериментів. Книга описувала геостаціонарні супутники (вперше запропоновані Ціолковським) та обговорювала комунікації між ними самими та землею по радіо, однак, так і не дісталася вже близької ідеї використання супутників для масового радіомовлення та телекомунікацій.

У своїй статті 1945 року письменник-фантаст Артур Чарльз Кларк (1917—2008) запропонував детальну схему можливого використання супутників для супутникового зв'язку[1]/ Вказуючи на переваги високошвидкісного глобального зв'язку, Кларк розглянув питання техніки запуску супутників, можливі орбіти та інші аспекти створення супутникової мережі. Він також припустив, що для покриття усієї планети було б достатньо трьох геостаціонарних супутників.

Історія штучних супутників

Першим штучним супутником став «Супутник-1», запуском якого 4 жовтня 1957 Радянським Союзом започаткована радянська програма «Супутник» під керівництвом Сергія Корольова. Подія також стала початком космічних перегонів між СРСР та США.

Виміри орбітального відхилення «Супутника-1» допомогли визначити густину високих шарів атмосфери. З його допомогою було досліджено розповсюдження радіосигналів у іоносфері. Корпус супутника було наповнено стисненим азотом, тож надав першу змогу виявлення метеороїдів, оскільки їх потрапляння через зовнішню поверхню відобразилося б на температурних даних, які надсилалися на Землю. Однак, оскільки неочікуване оголошення успіху радянського космічного апарату викликало в Сполучених Штатах «Супутникову кризу» та у рамках холодної війни розпалило космічні перегони, політичне значення «Супутника-1» значно переважало наукове.

3 листопада 1957 відбувся запуск «Супутника-2», який доправив до космосу першу живу істоту земного походження — собаку на прізвисько Лайка.

У травні 1946 року, в межах американського аналітичного проєкту RAND було видано «Попередній проєкт експериментального орбітального космічного корабля», який стверджував, що «штучний супутник із відповідним облаштуванням може стати одним з наймогутніших наукових інструментів двадцятого сторіччя». Розпочатий 1945 року розгляд можливості запуску Сполученими Штатами штучних супутників очолювало Бюро аеронавтики Військово-морських сил США. Згодом, проєктом RAND під керівництвом Військово-повітряних сил США було опубліковано вищевказаний звіт, за якого вважалося однак, що потенційна можливість військового застосування супутників мала; натомість вони розглядалися як науковий, політичний та пропагандистський інструмент. 1954 року міністр оборони США сказав, що «не знає ніякої американської супутникової програми».[джерело?]

Міжнародна космічна станція, знімок зі Спейс Шатлу «Атлантіс» 19 липня 2007

29 липня 1955 Білим домом було оголошено намір запустити штучні супутники до весни 1958 року; ця програма стала відомою як проєкт «Авангард». 31 липня Радянський Союз оголосив намір запустити супутник до осені 1957.

Під тиском Американського ракетного товариства, Національного наукового фонду США та Міжнародного геофізичного року, що наступав, військовий інтерес було поновлено, і на початку 1955 повітряні та морські сили США почали працювати над конкуруючим проєкту «Авангард» проєктом «Орбітер», який для запуску супутників передбачав використання ракети «Юпітер-С». Проєкт мав успіх, і 31 січня 1958 року «Експлорер-1» став першим супутником Сполучених Штатів.

Найбільшим штучним супутником, що на сьогодні розташований на земній орбіті, є Міжнародна космічна станція.

Кожний супутник має свою назву. Наприклад: Sirius 4.8E, Hotbird 13E. В назві супутника обов'язково вказують довготу