Доклад на тему духовный мир человека.

Духовный мир человека. Он глубокий, многогранный, не познанный до конца. Чем он более богат, тем интереснее человек, тем содержательнее и прекраснее его жизнь. На страже нашей духовности, нашей душевной чистоты стоят вечные обереги, о которых народ говорит: это общечеловеческие ценности. Мамина колыбельная, молитва Богу, родительское благословение - это далеко не полный перечень тех сокровищ, которые очищают и облагораживают нашу душу, оберегают ее от скверны и прагматизма, корыстолюбия, неверности… «Только семья - как вечное зерно на бессмертном поле жизни» - так пел незабываемый Назарий Яремчук. Действительно, все самое важное в жизни связано с семьей. Ощущение защищенности, душевного комфорта, уверенности, покоя - все это дает нам семья.

Вспоминается роман И. Багряного «Тигроловы», в котором так чудесно изображена семья украинцев, которые из века в век жили по законам своей национальной этики, высоко ценили заповеди своих предков. В этой семье властвовал культ любви к ближнему. Между родителями и детьми существовала полная гармония во взаимоотношениях и взглядах на жизнь. Герой романа Григорий Многогрешный, который силой обстоятельств попал в то благословенное украинское село на дальневосточной земле, ощутил себя сыном Сирка и Сирчихи и братом их детей - Григория и Наталки.

Эта семья вылечила измученную, утомленную, растерзанную жестоким тоталитарным режимом душу Григория Многогрешного, вернула ему веру в людей, в добро, в справедливость, в счастливое будущее… Оберегом нашей духовности является и материнская любовь. Как трогательно рассказал о ней поэт-песенник А. Малышко в своей бессмертной «Песне о рушнике», которую сегодня называют народной. Мамочка, родная мамочка. Ее любовь, ее благословение оберегает душу ребенка от скверны, предостерегает от необдуманных поступков, учит творить добро на земле, чтобы оно возвращалось к каждому любовью людей и жизненным благополучием. В романе Олеся Гончара «Собор» есть прекрасные слова, сказанные мудрым учителем: «Соборы душ своих берегите. Соборы душ!..».

Этот призыв принуждает каждого из нас задуматься над вопросом: «Моя душа - это храм или груда кирпича?». Роман «Собор» открывает нам глубокую жизненную мудрость: все поступки (и большие и незначительные) рождаются в душеи, благословляются в ее соборе. Надо руководствоваться во всех действиях и поступках вечным указателем - святынями собора своей души, которая должна поклоняться извечным человеческим ценностям - духовным оберегам.

 

Людина, особливо в роки юності, усе частіше задумується над життєвим шляхом, прагне ставитися до самої себе свідомо, саморозвиватися, самовиховуватися. Цей процес піднесення людині! один з філософів назвав "людським самобудівництвом". Об'єкт (ви вже знаєте, що це значить) цього будівництва - насамперед духовний світ людини.Що ж таке духовний світ особистості? Почнемо зі слова "світ". Воно багатозначне. Тут мова йтиме про окрему сферу життя - внутрішній, духовний світ людини.Для кращого вивчення тієї чи іншої проблеми корисний історичний підхід. Звернемося до нього. Людське мислення в далеких тисячоріччях до нашої ери розвивалося багато в чому шляхами міфологічного освоєння життя. Міфи творило саме первісне життя з його наївною вірою в обов'язковість чуда, міфи всмоктали в себе пізнавальний досвід древньої людини.Міфологія була "населена" не тільки благородними богами і героями. Був і "злий початок": тут і чудовиська, і Пандора, через учинок якої розійшлися по світі лиха, хвороби, страждання. Ця споконвічна боротьба добра і зла також невід'ємна від духовного світу людини.Духовний світ мислителі минулого нерідко ототожнювали з душею. Уявлення про душу характеризувалися як віра в те, що наші думки, воля, почуття, саме життя обумовлюються чимось відмінним від тіла, хоча з ним і зв'язаним. Так, Платон порівнював тіло з кораблем, а душу - з керманичем корабля. Такі наочні образи з'являлися і пізніше: тіло-кінь, яким керує вершник-душа. Матеріальне і духовне, тіло і психіка трактувалися, таким чином, як дві самостійні засади. Ідею про нероздільність тіла і душі висунув Аристотель. Йому належить також думка проте, що душа людини - перший двигун тіла. Пізніше французький мислитель Декорт відзначав: душа зв'язана з тілом не як керманич з кораблем, а набагато тісніше, складаючи з ним ніби одне ціле. Ця ж ідея висловлювалася й у древньоіндійській філософії.Багато пізніше, у новоєвропейській філософії, термін "душа" став уживатися для позначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості.Сутність духовного світу людини визначали і словом "дух". Англійський філософ Т. Гоббс указував: у найбільш загальноприйнятому значенні слово "дух" - це людський вимір, людський розум або його схильність. А схильності розуму, зауважує філософ, бувають різні: схильність до моральної неохайності ми називаємо нечистим духом, схильність до злості - злим духом, схильність до похмурості - похмурим духом; сум, викликаний думкою про нестачу своїх сил, називається занепадом духу, а хоробрість - це велич духу. Німецький філософ XX ст. К. Ясперс лаконічно характеризував дух як цілісність мислення, діяльності, почуття.