якби я знайшов чарівну підкову

Біля величезного горіхового саду стояв палац, у якому жив цар. Водилися в цьому саду кролики. Один раз на тиждень цар сідав на коня, брав рушницю і від’їздив у горіховий сад полювати кроликів.

Одного разу цар заїхав в далекий край горішника і у його коня відпала підкова. Кузня знайшлася неподалік за садом. Коваль зробив свою справу – підкував коня і розпрощався з царем.

Коли цар поїхав далі, йому почулося, що підкови у коня якось чудернацько співають. Він прислухався – співають! Ще й мелодія весела, чарівна...

- Підкови співають! – радів цар.

У той день він вполював багато кроликів. Кожен його постріл влучав у ціль.

- Треба нагородити того коваля, - вирішив цар, та так і забув своє рішення.

Минув час. Підкови стерлися. Мелодія, яка веселила царя, скінчилась.

- Знайдіть мені того коваля! – звелів цар своїм вельможам.

- Я задоволений твоєю роботою, - заговорив цар, коли вельможі привели коваля в палац, - тому призначаю тебе найголовнішим ковалем країни! Даю тобі будинок біля палацу і хочу, щоб ти зараз же підкував мого коня!

- Я не можу тобі це зробити зараз, - відказав коваль, - у моєї дружини повинна народитись дитина. Я мушу бути коло неї.

- Я наказую! – розсердився цар.

Нічого не залишилось ковалю, як тільки виконати наказ. Він впорався з роботою і поспішив додому.

Коли цар виїхав на полювання, то з-під копит коня ніякої пісні не почув.

- Не співають! – розлютився цар і в той день не влучив в жодного кролика.

- Чому підкови не співають? – закричав цар, коли вельможі знову привели коваля в палац.

- А хіба підкови вміють співати? – розгублено запитав коваль.

- Негідник! Пройдисвіт! – лютував цар, - Насміхаєшся з мене? Всипте йому стільки батогів, скільки горіхів у саду!

Кат виконав наказ царя. А горіхів в саду не можливо було дорахуватись...

Минуло чимало часу. Двадцять разів опадав цвіт акацій, двадцять разів розквітала липа. Трапилося царевому коню знову загубити підкову в далекому краю горіхового саду. І знову прийшлося звертатись у кузню. З кузні вийшов молодий юнак:

- А що ж, і підкуємо, - мовив юнак, - буде ще краще, ніж було колись, ваша царська милість!

Юнак підкував коня і розпрощався з царем.

Тільки-но цар від’їхав від кузні, а з-під копит коня зазвучала чарівна всепоглинаюча мелодія.

- Співають! – зрадів цар, - Підкови співають!

Кінь царя вже не слухався. Кінь все частіше відбивав копитами мелодію і злетів над землею. Підкови, як крила, підняли коня і царя у небо і понесли далеко-далеко, де є лише та безкінечна пісня.