СРОЧНО!!!содержание твора "притча про життя" Іван Франко или главная мысль в двух словах про что твор

Було се в Індії.Степом безлюднимЙшов чоловік. І враз напав на ньогоГолодний лев. Побачивши звірюкуЩе здалека, почувши рик її,Почав тікати чоловік щодуху.Тікаючи, наскочив він наразНа глибоченну балку. Не булоЧасу вертатись, не було де скритись,А звір вже близько. Бачить чоловік,Що зо стіни безодні, зо стрімкогоСкального обриву худа берізкаВ щілині виросла й вершок зеленийПонад безодню к сонцю піднімає.Не довго думаючи, він чепивсяЗа ту берізку, держачись рукамиЗа пень її, повис над гирлом темним,Аж поки, бовтаючи там ногами,На щось твердого крихту не оперся.Тоді аж відітхнув і дрож смертельнаПотрохи втихла. І почав тодіСірома озиратися довкола,Де він і що з ним?Перший зирк йогоВпав на коріння деревця, що в ньомуБула його єдиная опора.Що за притичина? Глядить: дві миші,Одна білява, друга чорна, пильно,Запопадно, і ненастанно, й прудкоГризуть коріння того деревця,Лапками землю порпають, працюють,Немов наняті, щоб його підпоруПідгризти, підкопати, повалити.І похололо в того чоловікаНа серці, бо в тій хвилі лев розжертийНадбіг над пропасть, і його побачив,І лютим ревом відгомін збудив.Не міг його дістати, але лютоГлядів згори, скакав і землю гриз,Ждучи, аж він угору знов підлізе.І глянув вниз у пропасть чоловік.І бачить, що на дні тієї балкиСтрашна гадюка в'ється і широкоПащеку рознимає, жде лише,Щоб він упав для неї на поталу.Померкло в голові у чоловіка,За серце стисло, і холодним потомВсе тіло облилось.Та враз почув,Що те, о що опер він ноги, якосьВорушиться. Зирнув, аж пробі! СеГадюка, звита в клубок, що в щілиніДрімала. Рад був скрикнуть чоловік,Та голос в горлі задушив переляк.Рад був молиться, та тривога вбилаПобожну думку. Наче труп холодний,Він висів, певний, що в найближчій хвиліКоріння миші підгризуть, гадюкаУ ногу вкусить, сил його не стане,І вниз він упаде, змії в пащеку.А втім - о диво! На гілках берізкиПобачив той нещасний чоловікГніздо чмелів. У щільнику маломуБуло там трохи меду, а чмеліВсі полетіли в поле за пожитком,І закортіло чоловіка тогоПокушать меду. Він всіх сил добув,Піднявся трохи вгору, і устамиДосяг щільник, і ссать його почав.І враз немов рукою віднялоЙому від серця. Солодощі медуЗаставили його про все забути:Про льва, що вив йому над головою,Про миші, що його підпору гризли,І про дракона, що внизу грозив,І про гадюку, що у стіп сичала.Про все, про все забув той чоловік,Найшовши в тих краплинах медовихНесказанну, високу розкіш раю.Готама Будда, Азії світило,Очима духа бачив сю пригодуІ своїм вірним так про неї мовив:"Сей чоловік, брати, - то кождий з нас.Життя важке, природа нам ворожаІ тисячі пригод і небезпекЗ усіх боків усе нас окружають,Як того мужа, що там в балці висів.Голодний лев над нами - то є смерть;Дракон внизу - то вічне забуття,Що кождого нагрожуєсь пожерти,А миші, чорна й біла, - день і ніч,Що ненастанно вік наш підгризають,А та гадюка під ногами, браття, - То наше власне тіло, непостійне,Слабе і хоре, що нам в кождій хвиліНазавсіди відмовить може служби.А та берізка, за яку вчепившись,Міркуємо спастися від заглади, - Се людська пам'ять - щира, та коротка.Нема нам виходу із того горя,Нема рятунку. Та одно лиш намЛишилось, те, чого ніяка сила,Ніяка нам пригода взять не може:Се чиста розкіш братньої любові,Се той чудовий мід, якого крапляРозширює життя людське в безмір,Підносить душу понад всю тривогу,Над всю турботу із-за діл минущих - В простори, повні світла і свободи.Хапайте сквапно краплі ті, брати!Бо лиш в тому, що серце ваше чує,Чим груди повні, чим душа живе,У розкоші любові і бажання,В братерстві, у надії, у змаганніДо вищих, чистих цілей є ваш рай".