Перечислить стихи Тараса Шевченка

Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть.Плугатарі з плугами йдуть,Співають, ідучи, дівчата,А матері вечерять ждуть.Сем’я вечеря коло хати,Вечірня зіронька встає.Дочка вечерять подає,А мати хоче научати,Так соловейко не дає.Поклала мати коло хатиМаленьких діточок своїх,Сама заснула коло їх.Затихло все, тілько дівчатаТа соловейко не затих.***Ой діброво — темний гаю!Тебе одягаєТричі на рік... БагатогоСобі батька маєш.Раз укриє тебе рясноЗеленим покровом —Аж сам собі дивуєтьсяНа свою діброву...Надивившись на доненькуЛюбу, молодую,Возьме її та й огорнеВ ризу золотуюІ сповиє дорогоюБілою габою —Та й спать ляже, втомившисяТурбóю такою.***Над Дніпровою сагóюСтоїть явор меж лозою,Меж лозою з ялиною,З червоною калиною.Дніпро берег риє-риє,Яворові корінь миє.Стоїть старий, похилився,Мов козак той зажурився.Що без долі, без родиниТа без вірної дружини,І дружини і надіїВ самотині посивіє!Явор каже: — ПохилюсяТа в Дніпрові скупаюся. —Козак каже: — ПогуляюТа любую пошукаю. —А калина з ялиноюТа гнучкою лозиною,Мов дівчаточка із гаюВихожаючи, співають;Повбирані, заквітчаніТа з таланом заручені,Думки-гадоньки не мають,В’ються-гнуться та співають.***Встала весна, чорну землюСонну розбудила,Уквітчала її рястом,Барвінком укрила;І на полі жайворонок,Соловейко в гаїЗемлю, убрану весною,Вранці зустрічає. ***Тече вода з-під явораЯром на долину.Пишається над водоюЧервона калина.Пишається калинонька,Явор молодіє,А кругом їх верболозиЙ лози зеленіють.Тече вода із-за гаюТа попід горою.Хлюпощуться качаточкаПомеж осокою.А качечка випливаєЗ качуром за ними,Ловить ряску, розмовляєЗ дітками своїми.Тече вода край города.Вода ставом стала.Прийшло дівча воду брати,Брало, заспівало.Вийшли з хати батько й матиВ садок погуляти,Порадитись, кого б то їмСвоїм зятем звати?***За сонцем хмаронька пливеЗа сонцем хмаронька пливе,Червоні поли розстилаєІ сонце спатоньки зовеУ синє море: покриваєРожевою пеленою,Мов мати дитину.***Не женися на багатій, бо вижене з хати;Не женися на убогій, бо не будеш спати.Оженись на вольній волі, на козацькій долі;Яка буде, така й буде, — чи гола, то й гола! —Та ніхто не розважає, ніхто не питає:Чого болить? і де болить? — сам про теє знаєш.У двох, кажуть, і плакати — мов легше неначе...Брешуть люде: легше плакать, як ніхто не бачить.***Поставлю хату і кімнату,Садок-райочок насаджу.Посиджу я і походжуВ своїй маленькій благодаті.Та в одині-самотиніВ садочку буду спочивати.Присняться діточки мені,Веселая присниться мати,Давнє-колишній та яснийПрисниться сон мені!.. і ти!..Ні, я не буду спочивати,Бо й ти приснишся. І в малийРайочок мій спідтиха-тихаПідкрадешся, наробиш лиха…Запалиш рай мій самотний.***Діамант дорогий на дорозі лежав, —Тим великим шляхом люд усякий минав,І ніхто не пізнав діаманта того.Йшли багато людей і топтали його,Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,І в пилу на шляху діамант він найшов.Камінець дорогий він одразу пізнав,І додому приніс, і гарненько, як знав,Обробив, обточив дивний той камінець,І уставив його у коштовний вінець.Сталось диво тоді: камінець засіяв,І промінням ясним всіх людей здивував,І палючим огнем кольористе блищить,І проміння його усім очі сліпить.***Так в пилу на шляху наша мова була,І мислива рука її з пилу взяла.Полюбила її, обробила її,Положила на ню усі сили свої,І в народний вінець, як в оправу, ввела,І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.І на злість ворогам засіяла вона,Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.І сіятиме вік, поки сонце стоїть,І лихим ворогам буде очі сліпить.Хай же ті вороги поніміють скоріш,Наша ж мова сія щогодини ясніш!Хай коштовним добром вона буде у нас,Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,Щоб, поглянувши сам на створіння своє,Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»***Реве та стогне Дніпр широкий,сердитий вітер завива,додолу верби гне високі,горами хвилю підійма.І блідний місяць на ту поруіз хмари де-де виглядав,неначе човен в синім морі,то виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,ніхто ніде не гомонів,сичі в гаю перекликались,та ясен раз у раз скрипів.***Барвінок цвів і зеленів...Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався.Потоптав веселі квіти, Побив... Поморозив... Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода!***А нумо знову віршуватьА нумо знову віршувать. Звичайне, нишком. Нумо знову, Поки новинка на основі, Старинку божу лицювать. А сиріч... як би вам сказать, Щоб не збрехавши... Нумо знову Людей і долю проклинать. Людей за те, щоб нас знали Та нас шанували. Долю за те, щоб не спала Та нас доглядала. А то бач, що наробила: Кинула малого На розпутті, та й байдуже, А воно, убоге, Молодеє, сивоусе,— Звичайне, дитина,— І подибало тихенько Попід чужим тином Аж за Урал. Опинилось В пустині, в неволі... Як же тебе не проклинать, Лукавая доле Не проклену ж тебе, доле, А буду ховатись За валами. Та нищечком Буду віршувати, Нудить світом, сподіватись У гості в неволю Із-за Дніпра широкого Тебе, моя доле!