Твір-роздум на тему чи помічаємо ми людей яким потрібна допомога

Моя мама лiкар. Один раз вона сказала менi, що завтра пiсля школи я пiду з нею на роботу, тому що ïй потрiбна моя допомога. Я з радiстю погодилася, тому що завжди любила такi походи з мамою. Ми йшли по заснiжених вулицях, i я думала: Що ж за допомогу потрiбна моïй мамi? Коли ми дiйшли до лiкарнi, я зовсiм заплуталася у своïх припущеннях. Ми зайшли у свiтлий кабiнет з табличкою Свiтлова М. И., i почався звичайний день дитячого лiкаря. Мама звичайним рухом надягла бiлий халат i запросила першого пацiєнта. Це був маленький хлопчик чотирьох-п'яти рокiв. I тут я зрозумiла, навiщо мама взяла мене iз собою. Щоб читати казки — так, щоб читати казки цим маленьким заплаканим пацiєнтам Я читала, маминi руки швидко рухалися з фонендоскопом у руцi вiд дитини до медичноï карти. Дитина заспокоювалася й уже не плакала, а навiть радо посмiхався. Я читала усе бiльш виразно, i дитяча особа менi посмiхалося у вiдповiдь. Мама уважно обстежила малят i робила запису в ïхнiх картках. Так ми вiдробили всю змiну, а коли йшли додому, мама сказала менi: Спасибi тобi, помiчниця. I я була безмежно вдячна мамi за те, що вона дала менi можливiсть вiдчути себе потрiбноï людям. I що з того, що я лише в сьомому класi?!