Захар Беркут — се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у
цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між
старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався
між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий
лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був
правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких
говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар
Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив
овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях,— та проте працювати він не
переставав. Сад, пасіка й ліки — се була його робота. Скоро лишень весна завітає в
тухольські гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і
пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві, тим більше дивувалися,
що він не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував і заохочував.
Пасіка його була в лісі, і кождої погідної днини Захар Беркут ходив у свою пасіку, хоч
дорога була утяжлива і досить далека. А вже найбільшим добродієм уважали тухольці
Захара Беркута за його ліки. Коли було настане час, між зеленими святами а святом
Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька неділь у
гори за зіллям і ліками. Правда, чисті та прості звичаї тодішнього народу, свіже
тухольське повітря, просторі та здорові хати і ненастанна, та зовсім не надсильна праця
— все те вкупі хоронило людей від частих і заразливих хороб. Зате частіше лучалися
каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро і так гарно зарадити, як
Захар Беркут.