українська література 5 клас характеристики Золоторогого Оленя автор Дмитро Пвличко

Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїнських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд терпів від соціального й національного гніту. Навчаючись у польській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості.

Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обдарованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гідності.

Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), потім протягом восьми літ — головним редактором журналу «Всесвіт». Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй.

З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець»..Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гостре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за прикладом Івана Франка завжди учнем («semper tiro») — риси характеру Павличка.

ЦЕ ВСЕ

Поема1Це було давно-давноУ карпатськім краї,Ще коли літали тамЛебедині зграї.

Диків, лисів і кізлицьМножество ходило.Спав собі за кожним пнемБурий ведмедило.

Не боялися людейТі сплюхи і лежні,Бо шуміли навкругиПраліси безмежні.

Тур у дебрині блукав,Наче порик бурі,І шугали в темникахРисі жовтошкурі.

По густих чагарниках,По гірських полянахВипасалися стадаОленів буланих.

В нетрях дичини було,Як трави та листу,Аж тремтіли гущакиВід гарчання й свисту.

А по селах там жилиПрагуцульські роди—Люди мудрі і міцні,І митці з природи.

Вміли доглядать овець,Будувати ґражди*.Хліб не завжди був у них,Але пісня—завжди.

Так велося в тих людей,Що в сопілку грати,Ніби розмовляти, всіВчилися з дитяти.

А Василько змалу грав —Научився в неня.Батько передав йомуФрілку* і натхнення.

Добре дітям, доки в нихЄ отець і мати.Та Василько — сирота —Мусив бідувати.

Спершу все було гаразд,—Грай і не журися.Та прибув до них корольПолювать на рися.

У сусіднім краї вінПанував кривавоІ казав, що бог йомуДав на владу право.

Силою меча й тюрмиЛюд свій закріпачив.Все хотів забрать собі,Все, що тільки бачив.

Аж свербіли в короляРуки загребущі,Як нагадував собіПро карпатські пущі.

І накласти на горянВін хотів данину —Забирати в них задарХутра й оленину.

Не корилися йомуДавні гуцуловеІ ховались, коли вінПриїжджав на лови.

І на цей раз так було:Села — як пустині.Лиш Васильків тато бувУ своїй хатині.

Там обскочили йогоКоролівські слуги.Покажи нам, де живутьХижаки-драпуги!

Гурмою вони пішлиПо слідах звіряти.Голіруч хотів корольРися поконати.

Та коли з’явився звір,Вмент пиха зухвалаСпала з короля, і вінДав швиденько драла.

А Васильків батько такВисміяв зухвальця:— Гарно бігаєте ви,Мабуть, швидше зайця!

На володаря тодіСказь напала дика.Меч у груди застромивБатькові владика.

Мати вмерла від жалю,А Василько—в люди.Думав, що свою бідуВже не перебуде.

Залишилися йомуТуга і сопілка.В полонину їх узяв,Де трудивсь, як бджілка.

Знали хлопчика тогоВсі гуцульські села.Всіх бентежила й пеклаСумовита фрела.

Чуть було в дитячій гріНещасливу душу,В найми вигнану навікНа біду пастушу.

Чуть було не раз і гнів,Нути помсти злої,Що летіли по душі,Як вогонь по хвої.

Мріяв хлопець відомститьЗа свою родину.А тим часом гнав ягнятПасти в полонину.

2Раз опівдні, як овецьРозморила спека(А горіло сонце так,Як суха смерека),

Їх погнав малий вівчарДо струмка поїти,Перейшла отара лісХмарою крізь віти;

В тихім зворі налягла,Як туман, на воду,А Василько, мов коня,Осідлав колоду;

Править скакуном своїмТа в сопілку дує.Пальці вивірками йдуть,Серце гараздує.

Напилися і пішлиБарани та ярки.Чи з Говерли Прут тече,Чи з його флоярки?

Вже не видно з-за ялицьЖодного ягняти,Час Василькові ітиДріб свій доганяти.

Сопілчина в чабана—То любов велика.Все за грою забувавНаш малий музика…

Грає хлопець. Аж наразБачить — оленицяСторожко із лісу йде,Сива, наче глиця.

Він сопілку — за ремінь,Сам у хащі — скоком.Причаївсь і звіринуПоїдає оком.

Ось вона до джерелаПідступа лякливо,А за нею із кущівОлень — дивне диво!—

Звичайнісінький на вид,Ще й рудої масті,Тільки роги золоті —Промені гіллясті!

Пастушок щипнув себе —Сниться чи не сниться?Ні! Золоторіг стоїть,І стоїть сарниця.

Світить золото ясне,Б’є проміння в очі,Ніби сходить сонце тутЗ темної обочі.

Підійшов ЗолоторігТеж до водопою.Олені розпочалиМову між собою.

Пастушок задеревів —Говорили звірі!Мовби люди то булиВ оленячій шкірі.

Ланя каже: — Подивись!Подивись у воду:Знов те золото росте,Нам обом на шкоду.

Нас покинули свої —Злото очі коле.А мисливцям покажись —Не втечеш ніколи.

Роги світять віддаляУночі і в днину…Любий мій, даруй мені,Я тебе покину.

Я не хочу помиратьЧерез пишні роги.Розійдуться наші тутСтежечки й дороги!

Олень так відповіда:— Бачу, моя люба,Що незвичність і краса —То біда і згуба…

Як з тобою стрілись миНічкою ясною,Без надуми і ваганьТи пішла за мною.

За тобою по лісахНе вганяв я й трішки.Ти сподобала собіЗолотенькі ріжки.

Потім, як прийшло знання,Що це злото — горе,Ти придумала меніЗавдання суворе.

Ти сказала: «ВідламайРосохи потворні,Може, виростуть нові,Сірі або чорні!»

Скільки я разів ламавЦі прокляті рогиОб дубові стовбури,Кам’яні пороги!

Та звіряча в них булаДо життя жадоба —Виростали знов мені,Як зірки, із лоба.

Лізло вперто з головиЗолото червоне.Сяяло воно яснішЦарської корони.

Справді, видно нас булоІ вночі здалека.Чатувала скрізь на насЛюта небезпека.

І чим більше я жадавЗагубити роги,Тим пишніш вони росли,Мов гілля розлоге.

Мав я з ними кожен разТяжчу все мороку.Перші виросли за рік,Другі — за півроку.

Зиму ось оці росли,А як їх я скину,То боюся, що новіВиростуть за днину!

Я давно вже зрозумів,Що мені не вдастьсяОбдурить свою біду,Збутися нещастя.