характеристики золоторогого оленя автор Дмитро Павличко

Поема1Це було давно-давноУ карпатськім краї,Ще коли літали тамЛебедині зграї.

Диків, лисів і кізлицьМножество ходило.Спав собі за кожним пнемБурий ведмедило.

Не боялися людейТі сплюхи і лежні,Бо шуміли навкругиПраліси безмежні.

Тур у дебрині блукав,Наче порик бурі,І шугали в темникахРисі жовтошкурі.

По густих чагарниках,По гірських полянахВипасалися стадаОленів буланих.

В нетрях дичини було,Як трави та листу,Аж тремтіли гущакиВід гарчання й свисту.

А по селах там жилиПрагуцульські роди—Люди мудрі і міцні,І митці з природи.

Вміли доглядать овець,Будувати ґражди*.Хліб не завжди був у них,Але пісня—завжди.

Так велося в тих людей,Що в сопілку грати,Ніби розмовляти, всіВчилися з дитяти.

А Василько змалу грав —Научився в неня.Батько передав йомуФрілку* і натхнення.

Добре дітям, доки в нихЄ отець і мати.Та Василько — сирота —Мусив бідувати.

Спершу все було гаразд,—Грай і не журися.Та прибув до них корольПолювать на рися.

У сусіднім краї вінПанував кривавоІ казав, що бог йомуДав на владу право.

Силою меча й тюрмиЛюд свій закріпачив.Все хотів забрать собі,Все, що тільки бачив.

Аж свербіли в короляРуки загребущі,Як нагадував собіПро карпатські пущі.

І накласти на горянВін хотів данину —Забирати в них задарХутра й оленину.

Не корилися йомуДавні гуцуловеІ ховались, коли вінПриїжджав на лови.

І на цей раз так було:Села — як пустині.Лиш Васильків тато бувУ своїй хатині.

Там обскочили йогоКоролівські слуги.Покажи нам, де живутьХижаки-драпуги!

Гурмою вони пішлиПо слідах звіряти.Голіруч хотів корольРися поконати.

Та коли з’явився звір,Вмент пиха зухвалаСпала з короля, і вінДав швиденько драла.

А Васильків батько такВисміяв зухвальця:— Гарно бігаєте ви,Мабуть, швидше зайця!

На володаря тодіСказь напала дика.Меч у груди застромивБатькові владика.

Мати вмерла від жалю,А Василько—в люди.Думав, що свою бідуВже не перебуде.

Залишилися йомуТуга і сопілка.В полонину їх узяв,Де трудивсь, як бджілка.

Знали хлопчика тогоВсі гуцульські села.Всіх бентежила й пеклаСумовита фрела.

Чуть було в дитячій гріНещасливу душу,В найми вигнану навікНа біду пастушу.

Чуть було не раз і гнів,Нути помсти злої,Що летіли по душі,Як вогонь по хвої.

Мріяв хлопець відомститьЗа свою родину.А тим часом гнав ягнятПасти в полонину.

2Раз опівдні, як овецьРозморила спека(А горіло сонце так,Як суха смерека),

Їх погнав малий вівчарДо струмка поїти,Перейшла отара лісХмарою крізь віти;

В тихім зворі налягла,Як туман, на воду,А Василько, мов коня,Осідлав колоду;

Править скакуном своїмТа в сопілку дує.Пальці вивірками йдуть,Серце гараздує.

Напилися і пішлиБарани та ярки.Чи з Говерли Прут тече,Чи з його флоярки?

Вже не видно з-за ялицьЖодного ягняти,Час Василькові ітиДріб свій доганяти.

Сопілчина в чабана—То любов велика.Все за грою забувавНаш малий музика…

Грає хлопець. Аж наразБачить — оленицяСторожко із лісу йде,Сива, наче глиця.

Він сопілку — за ремінь,Сам у хащі — скоком.Причаївсь і звіринуПоїдає оком.

Ось вона до джерелаПідступа лякливо,А за нею із кущівОлень — дивне диво!—

Звичайнісінький на вид,Ще й рудої масті,Тільки роги золоті —Промені гіллясті!

Пастушок щипнув себе —Сниться чи не сниться?Ні! Золоторіг стоїть,І стоїть сарниця.

Світить золото ясне,Б’є проміння в очі,Ніби сходить сонце тутЗ темної обочі.

Підійшов ЗолоторігТеж до водопою.Олені розпочалиМову між собою.

Пастушок задеревів —Говорили звірі!Мовби люди то булиВ оленячій шкірі.

Ланя каже: — Подивись!Подивись у воду:Знов те золото росте,Нам обом на шкоду.