Зробити повідомлення (письмово) або презентацію про письменників Донеччини.

Ответ:

я можу зробити презентацію, та скинути тобі якщо в тебе є телеграм, на скільки слайдів робити?

Відомі письменники Донеччини

Валерій Гужва

Відомі письменники Донеччини, фото-1

Валерій Гужва - український письменник, прозаїк та поет. Народився у Покровську Донецької області. Є членом національної спілки України.

Середню освіту здобув в Ужгороді. У 1958 році закінчив факультет журналістики Київського університету. Друкується від 1962 року. Перші вірші надрукував у журналі «Прапор» (нині «Березіль»). Працював на українському телебаченні, заступником головного редактора видавництва «Молодь», потім у видавництві «Український письменник».

Автор збірок віршів «Огоньок», «Дуель», «Імена», «Місто», «Розмова», «Вічна спрага», «Біг часу», «Темні меди», «Крок», «Озеро», «Метроном», «Вертоград»; повісті «Сліпий дощ», «Забути, згадати», «Плато над прірвою», «Лакейський вальс»; роману «Рай»; казки «Пригоди бувалого солдата»; сценаріїв документальних фільмів, численних перекладів поетичних творів.

Валерій Гужва є автором сценарію мультфільму «Котигорошко».

Лауреат премій імені Володимира Сосюри (2002) та імені Ю. Яновського.

Іван Дзюба

Відомі письменники Донеччини, фото-2

Іван Дзюба народився у с. Миколаївка Волноваського району.

1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською.

Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті, згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Друкуватися почав з 1959.

У 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5—7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться».

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.

В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченк, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».

1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.

Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України.

У листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994). Їздив на роботу громадським транспортом, соромлячись користуватися службовим авто.

1999–2005 — очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.