Твір на тему хто ми, чому ми, навіщо ми живимо навіщо?

За рік закінчується моє шкільне життя, і настає час вирішувати, ким бути, яку професію обрати. Якось ми з татом розмовляли на цю тему. "От що я скажу тобі, доню. Важливо не те, ким станеш, а якою людиною ти будеш, — зауважив він. — Звичайно, професію собі треба обирати таку, щоб до душі була, щоб тобі хотілося щодня йти на роботу, щоб у роботі розкрилися всі твої таланти. Але ким би ти не працювала, важливо — я так вважаю — як ти ставитимешся до роботи, працюватимеш на совість, чи так, аби заробити щонайбільше грошей. Та й зі співробітниками треба навчитися спілкуватися, щоб тебе люди поважали, відчули в тобі порядну людину. Та ти ще із мамою про це поговори".Час спливає швидко, хоч-не-хоч, а визначатися треба.— Може, мені також стати медиком, як і ти? — вирішила я порадитися з мамою.Мама моя працює медсестрою у спеціалізованому будинку малюка. Це такий дитячий заклад, де перебувають хворі малюки, котрих з якихось причин залишили батьки. Про свою роботу вона чомусь майже нічого не розповідає. "Робота, як робота, нелегка", — невизначено відповідає вона.— Медиком, кажеш, — перепитала мене мама, — а чужий біль зможеш терпіти? І водночас не стати черствою, співчувати людям?— Не знаю, — сторопіла я.— Із хворими спілкуватись — невелика радість, якщо не мати чуйного серця, що будь-якої миті готове відгукнутися на людський біль.Такі слова я чула від неї вперше. А вона розмовляла зі мною, як із дорослою, серйозно і відверто. Якось пильно подивившись на мене, наче над чимось роздумувала, вона сказала:— Добре. Хочеш спробувати стати медиком — я тобі допоможу. Домовлюся з головним лікарем, влаштую тебе на літніх канікулах у наш будинок малюка нянею. Місяць пропрацюєш, витримаєш — бути тобі медиком. А ні — обирай іншу професію.— Здорово! — зраділа я.— Май на увазі — робота у нас нелегка, — зауважила вона.Закінчивши 10-й клас, я вирішила спробувати попрацювати у будинку малюка. Спочатку мама влаштувала мені своєрідну екскурсію: показала групи, познайомила з працівниками, дітьми. Побачивши мене, старші дітки кидалися до мене з вигуком "Мамо! Мамо!"Я розгубилася, але мама мені пояснила, що так вони зустрічають майже кожну незнайому людину.Нарешті ми зайшли у групу, де саме працювала мама — тут були дуже хворі дітки.Тепер я зрозуміла, чому вона уникала розмов про свою роботу. Весь день до кінця зміни ми працювали з мамою удвох. Вона показувала мені, як годувати дітей, купати їх, вкладати спати. Кожна дитина мала свій режим харчування, сну, прийому ліків. Спочатку мені було навіть страшно підходити до деяких дітей. І тут мені на допомогу прийшла мама:— Ти не бійся, доню, вони такі ж самі діти, як і інші, тільки дещо особливі. Тяжка доля їм випала. Часто це діти, чиї батьки хворі на алкоголізм чи наркоманію. Лікарі борються за їхнє життя, прагнуть якомога допомогти їм.І тут в мені наче щось надломилось. Я сіла і розплакалась.— Мамо, а навіщо лікарі борються за їхнє життя? Щоб подовжити їхні муки? Кому вони потрібні, ці каліки, якщо навіть рідні батьки від них відмовилися?— Доню, не ми даємо їм життя, не нам його й забирати. Чи можемо ми спокійно спостерігати, як дитина помирає? Ці діти потрібні тим, хто працює з ними, і ще багатьом іншим, хто чимось їм допомагає. Вони потрібні нам для того, щоб ми залишалися людьми. А ще ми потрібні одне одному, щоб навчитися любити — у найвищому розумінні цього слова. Не тільки ми, а й ці діти також мають навчитися любити.Я здивовано поглянула на маму.— Так, так. І навчитися цього вони можуть, лише відчувши на собі любов інших людей.Знаєте, від того дня я наче подорослішала. 1 поглянула на світ зовсім іншими очима. Я все-таки пропрацювала місяць у будинку малюка. З часом я стала спокійніше реагувати на те, що бачила, прикипіла серцем до тих діточок, у мене навіть з'явилися свої улюбленці. Тепер я впевнена — я хочу стати лікарем і робитиму все, аби моя мрія здійснилася.Писала сама. Поставили 12б