мiнi твiр про бабине лiто

Мені подобається осінь. Але не пізня, коли темно і холодно. Я люблю так звану золоту осінь, «бабине літо». Вже нема літньої спеки, але ще тепло і вдень, і ввечері. Ясне, високе, синє небо. Яскраве жовте, багряне, червоне листя на деревах, кущах і під ногами. Ідеш по килиму з листя, воно загадково шурхотить, ніби промовляє до тебе. Птахів вже не чутно, вони відлетіли в теплі краї. Тиша стоїть така, що аж у вухах дзвенить. І стає якось сумно на душі. Але цей смуток легкий і прозорий, наче серпанок. Йдеш, замислившись, подумки підбиваєш підсумки літа, готуєшся до зими. Листя, нагріте сонцем, пахне якось особливо. Восени в мене теж, як і в природи, тихий, спокійний, трохи сумний настрій. Але мені це подобається. Я люблю в такий сонячний, теплий день поблукати по килиму з листя. Слухаю його шелест і намагаюсь здогадатись, що воно мені нашіптує — чи спогади про літо, чи мрії про відпочинок взимку.