Давно-давно, колись в одному з наших наддніпрянських сіл жила дівчина на ім'я Марійка. Багато хлопців сохли за нею,
намагаючись привернути її увагу.Якось пішла Марійка до Дніпра, сіла в батьків човен та й попливла на Хортицю. Перепливла, зійшла на берег острова й почала рвати квіти на вінок. Аж раптом відчула, що на неї дивиться молодий рибалка. Зустрілися молодята очима — і навіки полюбилися.Марійка стояла,
випустивши квіти з рук, і чекала. Може, хоч слово скаже чарівний незнайомець... Але він мовчав. А по якійсь хвилі підійшов до неї, нагнувся, підняв упущені квіти, і,
усміхаючись, віддав їх дівчині. І ніжно-ніжно подивився на неї,
знову промовчавши. Отак вони того разу й розійшлися,
не сказавши одне одному жодного слова.Аж згодом Марійка,
пливучи на Хортицю до свого милого, задумалася, засумувала й не помітила, що бистрина несе її човна на скелі, між якими вирувала й пінилася вода.Але обставину так підкреслюємо _._._._._.