Оповидання про мамині руки

Було це в селі, так розказують люди,

В той час, коли сонце нестерпно пекло,

Гарячі жнива починалися всюди,

І вийшли на поле жінки за село.

Одна з них помітила враз над хатами

Димок підозрілий далеко в селі.

“Горить…”,- простогнала вона зі сльозами,

І серце від жаху стиснулось її.

Неначе щось чула стривожена мати,

На серці безмірно їй тяжко було:

“Чи то не моя загорілася хата?”

Промовила раптом ледь чутно вона.

Покинула серп, і помчала, як вітер,

На серці бентежно і тяжко було.

Нічого в той час не хотіла на світі,

А тільки скоріше, скоріше в село.

Її босі ноги стерня пробивала,

І піт заливав її очі сумні.

Летіла, як пташка, і небо благала,

І терпло від розпачу тіло її.

Так… Хата горіла, її бідна хата,

Вогонь не могли погасити ніяк,

І вбігла в вогонь не вагаючись мати,

Із криком розпуки, із жахом в очах.

Здавалось, вона відійшла уже в вічність,

Здавалось, що жертвою стала вогню,-

Та вийшла вона, пригортаючи міцно

До себе  заплакану доньку свою.

Вогонь обпалив материнськії руки,

Та дочка живою була на руках,

І сльози від щастя, чи ще від розпуки,

Стояли в глибоких жіночих очах.

Пробігли роки, мати вже постаріла,

І якось промовила дочка її:

“Соромлюсь людей, що такі обгорілі

І чорні, до того ще, руки твої”.

Заплакавши гірко, їй мати сказала:

“Для тебе зробила усе, що могла.

Ці руки… Я ними тебе врятувала,

А ти їх не ціниш, дитино моя”.