ІКОНА¹ 

Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку. 

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть. 

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити… 

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл. 

- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись. 

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль…» 

- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться. 

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього: 

- Ікону давно продав? 

Антон вперся поглядом у темні очі Романа. 

- Давно. З рік тому, у місті. 

- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати. 

- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли. 

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах. 

- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме… 

 

 

дописати що сталося з іконою.............будь ласка допоможіть

Хлопці знітилися. Обом стало соромно. Вони швидко вийшли з хати. 

- Що будемо робити, Антоне?

- Не знаю. Я б зараз під землю провалився від сорому... 

Вони сіли під старою розлогою грушею, колись бабуся з її плодів варила таке смачне варення ...

- А кому ти продав ікону?

- Опанасовичу ... В нього магазин є з всякою старовиною...Але вже стільки часу минуло...Та й грошей нема. 

- Треба шукати ікону! А гроші я знаю в кого можна позичити. Бабусі недовго ще з нами бути...

Хлопці встали і попрямували до дороги.

  В крамниці, звичайно, ікони не було. Опанасович сказав, що продав її якійсь старій жінці. А хто вона така - він не знає. Сказав лише, що бачив її кілька разів на базарі - вона продавала сир, молоко, масло... Хлопці вхопилися за це і попрямували до місцевого ринку, хоч надії було мало. Роман вже встиг позичити гроші в свого друга, аби лиш бабусю відшукати... Хлопці йшли поміж торгових рядів і вдивлялися в селянські обличчя. Аж раптом Роман почув як його кличе Антон. Брат стояв біля старенької бабусі перед якою був розкладений її нехитрий товар: сир, молоко, масло. Хлопці з надією дивилися на бабусю...

- Діти, ви щось хочете купити? - запитала бабуся. 

- Ні. - першим отямився Антон. - Це ви купили ікону в Опанасовича десь півроку тому?

- Так, я. А що таке?

Хлопці чесно розповіли про все, що трапилося...Бабуся дивилася на хлопців. Антон стояв блідий, йому було страшенно соромно, він хотів зірватися з місця і тікати, але не міг і поворухнутися...

- То ви хочете, щоб я її вам повернула?

- Продали, - вихопився Роман.

- У нас є гроші, навіть, більше, ніж ви за неї заплатили.

- Я ікон не продаю. - відмовила стара жінка.

В обох похололо на серці - "Не продасть!".

- Ми вас просимо, будь ласка! Скажіть свою ціну!

- Я ж сказала - я не продаю ікон. Я вам її віддам, але ви мені обоє рік допомагатимете влітку. Домовилися?

- Так - так! - зраділи обоє.

Троє вийшло з ринку і попрямували за місто. 

Коли брати опинилися в хаті бабусі Ганни, то стали і завмерли на порозі. З усіх кутків на них дивилися Святі Обличчя. В кімнаті було до 50 ікон.