КАЗКА про силу музики

— Тепер побудуйте в середині гори високий палац – з великими залами,довгими коридорами, ясними світлицями. Брама до палацу має бути така, аби її заперла і мала дитина, а відчинити міг тільки один я.Але бідні люди вже не чули в собі великої сили.А граф їм дав таку страшну роботу! Рушили до хати, де жив із родичами Петрик. Викликали хлопця й докоряють:— Ти дав нам снагу видовбати діру для ріки, а тепер лишив нас у біді?..Петрик відповів:

— Завтра всі до одного беріть кияння, довбні та лопати і йдіть до гори. Я прийду на поміч.Другого дня люди прийшли до гори, але ніхто не міг підняти ні кия, ні лопати. Тут Петрик погладив зелені смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав коломийку. Люди помолоділи, дістали красну силу — аж уламки скелі розліталися. В горі були зроблені довгі коридори, височезні зали, просторі світлиці.Коли все було готово, граф розіслав гайдуків скликати гостей: його доньку посватав один заморський принц.

Гості зібралися в палаці, який збудували в середині гори.Прийшов туди Петрик. Граф його уздрів і закричав:— Як ти смів сюди прийти?!— Мужицьке весілля я вже бачив, пане, а графське — ще ні,— відповів йому Петрик.

Граф наказав слугам викинути зухвалого хлопця. Та Петрик погладив жовті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці одразу притихли. Граф згорбився, руки затремтіли.Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама помалу обросла травою-муравою. Про графа ніхто й не згадував. А про Петрика та його чарівну скрипку розповідають і донині.

Ці коменти продолжения казки

Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні  сина, ні  багатства — сама  біда  в  хаті.Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла.Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці.—    Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає.Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини.Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю:Русинами на Буковині називали українців.—    А смерека б вас побила!—    Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною.—    А хто це мені радить не сердитися?—    Та я — одна зернина, яку не з’їли горобці.—    А де ти є?—    Та   осьдечки — під   лопухом   сховалася.
Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину.—    Що мені з тебе? — каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні.А зернина радить:—    Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу.Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає:—    Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити!Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув — нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:—    Добридень, тату!Ще більше здивувався чоловік.—    Добридень,— відповів.— А хто мене називає татом?—    Це я, ваш син Петрик,— і з яблуні скочив красний хлопець.—    Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,— все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться.Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти.—    Що   то   за   скрипка? — запитав   батько.—    А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих — старіється зло.Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми.Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг.—    Що ті люди роблять? — спитав Петрик селян.—    Весілля справляють,— відповів один дід.— Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв.Погладив   хлопчина   зелені   смуги   скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею.Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам  позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.