Придумати кінцівку цього твору ПЖ ПОМОГИТЕ

Улянка любила цю галявину. Вона була як райдужне око старого лісу, як зелене кругле озерце, як жива парасолька, виткана з мільйонів пелюсток. Рослини тут навзаводи пнулися до сонця. І всіх перемагав петрів батіг, він із високої гнучкої стеблини озирав галявину блакитними жаринами своїх квітів. За ним поспішали смутні лілові дзвоники, а за дзвониками пнулися вгору білі парасольки деревію та вінички блідо-рожевої материнки.
Тут Улянці завжди пригадується дідова казка. Є в лісі найглухіший з усіх закуток. Захований він від звірів і від людей. Залетить туди часом зозуля і, налякана завороженою тишею, відразу поспішає геть. Тільки їжаки, як смеркне, перекочуються там таємничими клубками. А ще під чорним каменем живе старий вуж. Він такий старий, що жовтогарячі цятки на лакованій голові вицвіли й стали білими, як кружальця з березової кори.
У тому закутку, схилившись над ручаєм, цвіте полум'яна квітка. Це чарівне Чарнамай-зілля.
Кажуть, жив тут колись дід Чарнамай. Усі звірі, птахи, усі лісові гади були в нього на послузі, бо знав він віще слово. Вовки приносили йому м'ясо вепра, птахи збирали найкращу полуницю, вужі, гадюки й ящірки діставали духмяні й ніжні гриби, які ростуть під землею і ніколи не показуються на денне світло.
Коли дожив дід до півтораста років, прийшла й до нього смерть.
І ось у тих місцях, де жив колись старий Чарнамай, виросло над ручаєм товсте м'ясисте стебло, а на ньому розцвіла червона, гаряча, як вогонь, квітка. Ніхто ще її не бачив ніколи. А хто знайде її та зірве, той ніколи, скільки житиме, не буде сиротою. Кожна стрічна жінка буде йому матір'ю, кожний чоловік — батьком, юнак — братом, а дівчина — сестрою. У кожній сім'ї стане він рідним, серед усього народу — улюбленим сином. Як ітиме він глухою пущею — розступиться пуща, шлях широкий проляже. Як ітиме через болото — висохне твань, ствердне трясовина. А все через те, що знатиме він віще слово.
Ось іде Улянка лісом. Аж ось такі пішли яри та стрімкі кручі, уже ні стежки, ні голосу людського...
Уже й птахи затихли. І дерева почали зустрічатись незвичайні.
Ось береза як береза, а тільки покручена, наче в тузі заломила білі свої руки. Дуб як дуб, а тільки низенький, кривобокий, мов приплюснула його зверху чиясь дужа долоня. Терни кущавляться, як колюча борода, гриби з тарілку завбільшки мов стежать за кожним кроком дівчини, і зеленими важкими краплинами капає з них отрута.
Як проповз між дерев старий вуж з руку завтовшки, зупинилась Улянка — йти далі чи назад повернутися?
Глянула — і серце зайшлося: зовсім близько під кручею ручай дзвенить, і над ним схилилась червона вогненна квітка з ясним, як шматочок неба, сердечком усередині. «Чарнамай-зілля!» — шепоче Улянка. Кинулась уперед, простягла руку.
І все зникло: ні ручая, ні квітки. Лежить дівчина в траві, розкинувши руки, а світлу галявину стережуть густі липи.

Вдячний дуже сильно

Могу нарисовать арт в вк

Злякалась Ульянка, заплакала. Аж раптом почула, що її гукають. Оглянулась, а то їжачок. Каже: - Не бійся Ульянко, я тебе проведу, ніхто тебе не зачепе. Погодилась дівчинка. Пішли вони і справді: всі липи розступилися і зьявилися ручаї та квіточки. Зраділа  Ульянка підбігла доторкнулась до Чарнамай зілля і стала рідною і перешкоди її більше не лякали. А ось добро їжачка дівчинка ніколи не забувала і жила щасливо