твір на тему майстер на всі руки

А те, що Ткач, – то лиш дарунок долі.Душа моя в розкриллі. Сто сторічв розкриллі дум на світанковім полі,Там десь і мати, молода і гарна,Збирає сонце та роняє роси…Можливо, я б забув, що я Микула,Що мати до схід сонця устає.Що батько, дід і пращур наш викула –усі ми, всі – селяни. Всі – як є.Про те душа забути не дає.Буває так тривожно, до одчаю,остудить душу молодість ланів…»Отож він, «син Землі і Сонця», проростаючи крізь асфальти і трамваї, лине подумки (а у вільну хвилину насправді) до материзни – до Сахнівки, перейменованої в Ленінівку, де народився недільного ранку 4 січня 1942 року.– Не раз задумувався над тим, що у мені з самого дитинства живе якесь особливе відчуття степу, хоч я й народився в глибокому Поліссі. Часом задумуюсь, що хтось із недалеких предків був степовиком. Проте опрацьовані архівні документи показали, що всі мої предки далі ніж до сьомого покоління народжувалися й виростали на рідній моїй Чернігівщині, – звіряє душу мій співрозмовник. – Отже – всі вони поліщуки.П’ять років Микола Михайлович невтомно досліджуватиме свій родовід. І цьогоріч побачить світ книга «Раю мій, розмаю», в якій напише: «Коли дід Веремій, кремезний у плечах і високий на зріст, ішов до млина, то закривав плечима сонце, і на все село падала тінь. Батько був міцний у руках і міг сам доправити колоду на зруби…».Він, наймолодший син, зростом не в діда і не в батька, але талант до всілякої роботи успадкував генетично – і став на всі руки майстром.Дорога до себеТроє братів Ткачів спершу стверджувалися як будівельники, водночас ще з дитинства захоплюючись мистецтвом. Микола після торгово-кооперативного і технічного училищ, столярування на меблевій фабриці в Одесі, строкової армійської служби працюватиме в Чернігові, в будівельному управлінні столяром-теслею, інструктором фізкультури. Згодом – інженером: плануватиме перспективні села Придесення. По закінченні Київського інженерно-будівельного інституту – майстром на будівництві корпусів кібернетичного центру, головним інженером ЖЕКу.– Десь на початку сімдесятих років філософія мого життя стала поступово видозмінюватися в царині побуту. Захопився практиками систем здорового способу життя: голодуванням, сироїдством, травознавством… Паралельно досліджував глибини народної культури та давньої письменності, ствердився як науковець. Шив для себе одяг у народному стилі, зайнявся різьб’ярством. Ці захоплення попервах розділяв з Михайлом, пізніше – з дружиною, Надією Данилевською. Були 13 років на творчих хлібах: ремонтували клуби в колгоспах, збирали фольклор, творили, – відтворює Микола Ткач віхи трудового шляху. – З 1998 року – викладач Київського національного університету культури і мистецтва. Доцент і професор.Та де б не був і чим би не займався, «дитинство стукатиме у вікно столичної міської квартири» і поетична муза не даватиме спокою. Вірші, як зізнається, стануть визволенням із суєти суєт і кайданів буденності.«Вигою віршами болі»Не помічаємо плину часу, Микола Михайлович бентежно читає вірші – почергово із трьох недавніх поетичних збірок: «Вино з тюльпанів», «У володіннях Волоса», «Земля і люди».У голосі «обнімаються» радість і сум-печаль і беруть, образно кажучи, в полон мою душу. Автор вміє зачепити за живе, пробудити струни серця. Ще в шкільні роки Микола Ткач читатиме вірші зі сцени, перемагатиме на конкурсах читців. Згодом керуватиме гуртком художнього читання в училищі.Декламування чужих рядків перейде в потребу писати самому. І в його поезіях, за словами незабутнього Олеся Гончара, «є суголосність, людина постає в міцній внутрішній цільності душі». А ще у віршах дуже багато болю, справжнього болю.– Усіх тих поневірянь, принижень людської гідності, що довелося зазнати мені в дитинстві, важко навіть описати. Вони залишили в душі відчуття гніту, несправедливості й неволі, – бринить печаллю голос мого співрозмовника. – Куди б я не йшов – повертаюсь до села, до Матусі, до Бога. «Моє село – це вранішня яса… Тут все своє. Й таке близьке – до болю. Тут кожна згадка в казку вироста».«І світять зорі вічної любові…»Брати Ткачі на родовому обійсті склали матері нову хату. Верховодив роботами найстарший (нині вже покійний) Андрій, тесля із Архангельська. Згодом Микола обклав стіни хати цеглою і зробив відмостку. «Ой, щаслива ж, казали в селі, Михайлиха, а те щастя ночами боліло до сліз». Бо чоловік безвісти пропав на фронтах Вітчизняної війни, і виводити в люди трьох синів довелося самотужки.На жаль, із батьком він розминувся в цьому житті. А ось першою творчою перемогою став вірш про матір, опублікований журналом «Ранок» 1969 року. Вже проростає в третє покоління, а образ матері – немов любові заповіт, що оберігає, надихає і засте