Як могли б розвиватися події, пов'язані з загубленими рукавичками, якби хлопці не були справжніми друзями?


ЗАГУБЛЕНІ РУКАВИЧКИ
Товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідських дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем.
Яка в нас дружба — судіть з такої пригоди.
Коли похолодало і випав сніг, Ігореві, щоб не мерз­ли руки, купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі й теплі-теплі.
Я теж захотів такі самі. Мама купила і мені.
Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками. Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули, а в нас обох немає по рукавичці. В мене — лівої, в Ігоря — правої.
Наступної перерви майже всім класом шукали. Пере­рили в шкільному дворі геть увесь сніг і не знайшли.
— Ну, де вона пропала? — сумував Ігор. — Тепер до­ма будуть лаяти...
— І мене лаятимуть... — журився я.
Мені ще нічого. А ось Ігореві більше перепаде.
«А що, як віддати йому свою рукавичку? — раптом подумав я. — В нього ж — права, в мене — ліва. Якраз і буде пара!..»
Але ж Ігор може ще й не взяти. Знаю його. Скаже: «Чого це ти мені свою віддаєш? Бери краще мою».
Ні, якщо вже віддавати Ігореві свою рукавичку, то треба, щоб і він про це не знав!..
Так і зробив. Наприкінці останнього уроку засунув тихцем рукавичку в Ігорів ранець, глибоко, на саме дно.
«Ото здивується, як знайде! — тішився я. — І радий- радий буде, що так щасливо все закінчиться».
Однак вийшло непередбачене, довелося самому диву­ватися.
Коли я вдома викладав на стіл із свого ранця книж­ки та зошити, то разом з ними витяг і зелену вовняну рукавичку. Спершу подумав, що ми з Ігорем переплу­тали ранці.
Стривай, стривай, рукавичка ж із правої руки! Тепер все ясно... Виявляється, Ігор теж хотів мене виручити і засунув у мій ранець свою рукавичку. От сміхота, от комедія!..
Хапаю рукавичку і мерщій до Ігоря. Тільки відчи­нив свої двері, відчиняються навпроти і його. Я три­маю в руці зелену вовняну рукавичку і він держить та­ку