зробити переказ тексту Якщо починати дошукуватися причин того, чому Україна й досі не має свого нобелянта в галузі літератури, напрошується невтішний і трагікомічний висновок: українській літературі пороблено. Українські потуги дістати Нобелівську премію з літератури беруть початок від 1915 року. Саме тоді доктор філософії з Відня професор Йосип Застирець подав на розгляд Нобелівського комітету кандидатуру Івана Франка, назвавши його найбільшим національним поетом свого народу. У 1916 році Каменяра не стало. Відтоді минуло майже століття, а віз і нині там. Ми, щоправда, уже звикли, що гордитися можна не лише отриманою премією, а бодай номінацією на неї. Саме тому вперто й, не зважаючи ні на що, просуваємо ідею, що Франка могли б нагородити, завадила цьому лише його смерть. Проте це був лише початок штурму Нобелівської премії українськими номінантами. В історії української гонитви за «Нобелем» були ті, хто сам чіплявся за нагороду, наприклад, Тодось Осмачка, який самовисунувся на премію. Але були й такі, що всіляко від неї відхрещувалися. У 1966 році відмовився Павло Тичина. Микола Бажан випередив розгляд своєї кандидатури, надіславши до Шведської академії літератури лист, у якому поет подякував за увагу й честь, якої удостоївся, але відмовився бути номінантом. Мотивував це тим, що його мало знають у світі, та й власні літературні здобутки назвав такими, що не мають права претендувати на премію. Українські нобелівські хроніки продовжив творити Улас Самчук. Проте і йому не судилося стати в один ряд із найвизначнішими літераторами світу. Причиною називають те, що його не рекомендував жоден із нобелівських лауреатів, а це має велике значення. Як усе було насправді — знає тільки сам Бог та члени Шведської академії літератури. Трагічно обірвалася й наступна спроба піднятися на нобелівський олімп. І, як не сумно, трагічною була не лише ця спроба, а і доля людини, яка стала героєм ще за життя. Йдеться, звісно, про Василя Стуса. Поряд із Іваном Франком, його імʼя найчастіше згадують в списку тих, хто міг принести Україні найвищу літературну відзнаку світу. Кандидатуру Стуса подав до розгляду німецький письменник Генріх Белль у 1985 році. Восени того ж року Стус помер у концтабірній камері на засланні, а посмертно, як відомо, Нобелівську премію не дають. І ще одним нашим фіаско було висунення на цю премію в 1991 році Олеся Гончара, яке зробила українська діаспора. А 1995 року цю спробу повторив Михайло Наєнко, проте трагічний фатум українських номінантів посприяв тому, що того ж 1995 Олесь Гончар помер. У 2001 Михайло Наєнко також висував на здобуття премії Ліну Костенко. Результати вважаю більш ніж очевидні. У 2008 році лунко прогриміла звістка, що Острозька академія пропонує кандидатуру Юрія Андруховича. Але там само лунко луснула мильна бульбашка, якою виявилася ця новина. Як то кажуть, говорили, балакали, сіли та й забули. Чутки про висунення залишилися лише чутками. Сумно це усвідомлювати, але, попри намагання заявити про себе у світі, усе ж залишаємося на його маргінесах.

Відповідь:

Українська література не має свого нобелівського лауреата в галузі літератури, і це викликає печальний та трагікомічний висновок про те, що література в Україні не викликає достатньої уваги. Українські письменники претендують на нобелівську премію з літератури з 1915 року, коли Йосип Застирець номінував Івана Франка, але його смерть завадила цьому. Українські письменники, такі як Тодось Осмачка та Улас Самчук, самовисувалися на нобелівську премію, але інші, такі як Павло Тичина та Микола Бажан, відмовлялися від неї. Наступні спроби були неуспішними, включаючи Василя Стуса, який став героєм за життя та не був удостоєний нобелівської премії. Причина цього не відома.

Пояснення:

Ответ:

..........................