Написати переказ із цього тексту Українські козаки-запорожці нападали, боронили народ і рідну землю від ворожих переслідувань і змагались за те, щоб український народ мав свободу і свою власну державу. І не один із них віддав своє життя за рідний край і народ. Осідком запорожців була Запорозька Січ на Дніпрі, нижче порогів, на островах, серед ріки. Там запорожці жили постійно: там збиралися, вчилися воєнної справи і готувалися до воєнних походів. Січ — то була простора площа на Дніпровім острові Хортиці (потім на Базавлуці і Томаківці). Зо всіх боків обливала цей острів глибока вода Дніпра, а ще, крім того, на самім острові був викопаний глибокий рів, наповнений водою, поставлено високий, гострий частокіл (паркан) з міцними брамами. На брамах, що на ніч замикалися, стояли гармати й козацька сторожа. Довкола площі стояли побудовані хатки, так звані «коші» (з плетеними сітками), або «курені». Ті хатки були накриті очеретом або кінськими шкірами. Посередині Січі стояла невелика церква св. Покрови, знадвору дуже скромна, але всередині повна золота й срібла, бо козаки були побожні й дуже дбали про свою церкву, а під час читання Євангелія тримали шаблі наполовину витягнені з піхов, на знак того, що готові будь-якої миті боронити свою віру. Хто хотів стати козаком, мав наперед служити три роки в старого козака за джуру (слугу й помічника). Джура робив усяку роботу й носив за козаком другу рушницю й потрібні йому клунки. Жінок на Січі не було, і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. Коли козак був одружений, то жінка й діти жили десь на селі або на хуторах, по так званих «зимовиках». Там жив і козак, коли не було війни. А коли кошовий отаман оголошував воєнний похід, приміром, на турка, то козацькі гінці роз’їздилися по тих хуторах-зимовиках, що звичайно були добре обгороджені, і закликали козаків-хуторян на Січ, на війну. ad Вони під’їздили до воріт і кликали: — Пугу! Пугу! Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався: — А хто там? — Козак з Лугу! — відповідали посланці. Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що свої. Січове військо ділилося на полки по 500 осіб. Полк мав п’ять сотень по сто осіб; сотня мала десять десяток (куренів) по десять осіб. Полками командували полковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. І власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Козаки воювали двома способами. Звичайно нападали на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або перемога, або смерть!» Коли ж несподівано стрічався їм ворог у степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози та й ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й відступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то тримав їх облогою, поки гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.

Ответ: Прочитай текст, спасибо за балы