Допоможiть створити Автобiографiю Остапа Вишнi в дiловому стилi

Мене звати Павло Михайлович Губенко, але більш відомий я під псевдонімом Остап Вишня. Я народився 1 (13) листопада 1889 року на хуторі Чечва близько села Грунь Зеньковського повіту Полтавської губернії (нині Ахтирський район Сумської області) в селянській родині. У мене було 16 братів і сестер, один з яких, Василь, також став письменником-юмористом за псевдонімом Василь Чечвянський.

Я закінчив початкову і двокласну школу в Зенькові, а потім вступив до Київської військово-фельдшерської школи, де навчався з 1905 по 1907 роки. Після закінчення школи я працював фельдшером у російській армії, а згодом у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. Але моя справжня пристрасть була літературою, тому я займався самоосвітою і склав екстерном екзамени за гімназію. У 1917 році я вступив до Київського університету на факультет правознавства, але невдовзі залишив навчання і повністю присвятив себе журналістській і литературнiй роботi.

Моє перше опублiковане творiння було фельетон "Демократичнi реформи Деникина", який вийшов 2 листопада 1919 року в газетi "Народна воля" пiд псевдонiмом П. Грунський. Цей псевдонiм я обрав за назвою мого рiдного мiстечка Грунь. Пiзнiше я також користувався псевдонiмом Остап Вишня, який вперше з'явився 22 липня 1921 року в газетi "Селянська правда" пiд усмiшкою "Чудака, їй-богу!". Я став основоположником жанру усмiшки i одним з найпопулярнiших українських письменникiв-юмористiв i сатирикiв.

У 1918 роцi я був мобiлiзований до Армii УНР у медичних частинах. Я зробив швидку кар'єру i досяг рангу начальника медико-санiтарного управлiння Мiнiстерства залiзниць УНР. У моєму розпорядженнi були всi залiзничнi шпиталi, в яких лежали хворi офiцери i вояки Української Галицької армii, Дiiвої армii Української Народної Республiки. У 1919 роцi я потрапив у полон до бiльшовикiв i був утримуваний у Харковi до 1921 року. Мене визволив Микола Скрипник, соратник Леніна, який читав мої гуморески в офіційних виданнях УНР.

У 1921 році я став працівником республіканської газети "Ізвестія ВУЦИК", де почав активно публікувати свої твори. Я також співпрацював з газетами "Селянська правда", "Вечірня Київщина", "Червоний перець" та іншими. Я писав про актуальні проблеми суспільства, політики, культури, освіти, медицини тощо, використовуючи гострий гумор, іронію, сарказм, пародію. Мої твори викликали захоплення читачів і повагу критиків. Я був членом ВАПЛІТЕ і одним з організаторів "Політфронту".

У 1933 році я був заарештований і звинувачений у тероризмі і контрреволюційній діяльності. Я провів десять років у в'язницях і концтаборах на Соловках, Колимі, Воркуті. Я не припиняв писати навіть у лагерях, але мої твори не друкувалися і не збереглися. У 1943 році я був звільнений з табору і евакуйований до Ташкента, де працював у газетах "Коммунист" і "Советская Украина".

У 1944 році я повернувся до Києва і відновив свою литературну діяльність. Я писав нові твори і перевидавав старі, а також перекладав з російської мови твори Гоголя, Чехова, Островського тощо. Я брав участь у литературних заходах і був активним членом Спiлки письменникiв УРСР. Я отримав державну премiю УРСР iменi Тараса Шевченка (1948) i орден Трудового Червоного Прапора (1954).

Я помер 28 вересня 1956 року в Києві вiд раку шлун.