про ридну полтаву легенда

Пливла собi колись у давнину    Замрiяна i тиха рiчка Лтава.    З`явилось згодом мiсто у степу    I гордо нарекли його Полтава.    Та Лтава не велика й не стрiмка,    Лиш солов`ї спiвали берегами.    А та Полтава й досi чарiвна    Полтавками i щирими пiснями.    Життя мiнливе,  час не зупинить,    Роки, як хмари, линуть понад степом.    Але полтавську душу не змiнить,    Вона,  як квiтка, пахне диким медом.    Вона п`янить садами навеснi,    Коли облите бiлим все навколо.    Спiває колискової менi    Осiння тиша мiсячного кола.    Хрестами в небо лине монастир,    Вiками,  як садами оповитий.    Навколо простягався свiт страшний,    А тi черницi жили у молитвах.    Там недалеко хата в затiнку,    З криницею була,  як i годиться.    Колись у цьому самому садку    Жила собi Маруся-чарiвниця.    Та Чураївна гожа,  як весна.    Життя дало їй небуденну долю.    Пiснi чарiвнi людям в свiт несла,    I тi пiснi полинули любов`ю.    За Україну та за всiх, за всiх    В тiй пiснi душу виспiвала щиро.    У тiй душi сплелися сльози й смiх,    I та душа пiшла у свiт,  як в вирiй.    I мудра,  i спiвоча, й чарiвна,    Така вона,  Полтава кароока...    Другої ж бо такої в нас нема,    Зворушує i навiває спок