Любов до рідної мови, любов до рідної Батьківщини —невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людськихсерцях і притаманні тим, хто шанує історію й культурувласного народу. Дійсно, не було жодного видатногописьменника, який би не висловив любові до рідноїмови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не буложодного поета, який би не покладав на рідну мовунайсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митецьбачив долю свого народу в майбутньому невідривноювід долі української мови.Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свогоіснування чує рідну мову від матері, а потім,підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це,звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивоїдавнини над колискою молода жінка, чимось схожа наматусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітканектаром.Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала всебе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слованашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком,калиною.Українська мовна традиція сягає до княжих далекихчасів. За часів Київської Русі наше слово повновладнозазвучало на державному рівні. Потім виникли школи,друкарні, які видавали не лише духовні твори, а йпідручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови бувтернистим. Скільки заборон прийшлося зазнатиукраїнській мові, починаючи з часів Петра Першого! У1863 році один із петербурзьких циркулярівпереконував, що "малоросійського язика" взагалі неіснує. З ужитку виганялися рідні до болю слова.Російський цар хотів, щоб люди забули, що такеЗапорозька Січ, Україна, козак...XIX століття, означене в історії Європи як століттягуманізму, весни народів, виявилося для українцівлютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли насторожі духовності народу стояло могутнє слово ТарасаШевченка. Але від народу приховувалися найвищіпрояви його духу. До розряду заборонених потрапилитвори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.XX століття виявилося ще страшнішим. Українськеслово бідувало, вмирало з голоду, плакало надстраченим, але відроджувалося. І доки народ мав своюмову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.Сьогодні нашій державній мові потрібні не тількивідповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць,любов до знань, справедливість, інтелі