Порівняти розвиток культури імперії франків та Візантійської імперії СРОЧНО!! 30 балів

Ответ:

...

Объяснение:

ізантія (Візантійська імперія) — Римська імперія в епоху середньовіччя зі столицею в Константинополі — Новому Римі. Назва «Візантія» походить від давнього найменування її столиці (Візантій знаходився на місці Константинополя) і простежується у західних джерелах з XIV ст. Символічним початком Візантії вважається рік заснування Константинополя (330 р.), з падінням якого — 29 травня 1453 р. — імперія припинила своє існування. «Поділ» Римської імперії 395 р. на Західну і Східну являло собою лише формально-правову межу епох, у той час як історичний перехід від пізньоантичних державно-правових інститутів до середньовічних відбувався в VII— VIII ст. Але і потім Візантія зберігала багато традицій античної державності і культури, що дає змогу виділити її в особливу цивілізацію, сучасну, але не ідентичну середньовічній західноєвропейській спільноті народів. Серед її ціннісних орієнтирів найважливіше місце займали уявлення про так звану «політичну ортодоксію», які поєднували християнську віру з імперською ідеологією. Разом з грецькою мовою та елліністичною культурою ці чинники забезпечували єдність держави протягом майже тисячоліття. В основу візантійського законодавства було покладено римське право, яке ревізувалося та адаптувалося до нових життєвих реалій. Етнічна самосвідомість довгий час не грала істотної ролі в самоідентифікації імперських громадян, які офіційно іменувалися римлянами (по-грецькому — ромеями). В історії Візантійської імперії можна виділити ранньовізантійський (IV—VIII ст.), середньовізантійський (IX—XII ст.) і пізньовізантійський (XIII—XV ст.) періоди.

РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

У початковий період до складу Візантії (Східної Римської імперії) входили землі на сході від лінії розділу 395 р. — Балкани, Фракія, Мала Азія, Сирія та Палестина, Єгипет. Після захоплення варварами західних римських провінцій статус Константинополя ще більше підвищився, оскільки місто залишалося резиденцією імператорів й осереддям імперської ідеї. Звідси в VI ст. за імператора Юстиніана І (527—565) велося «відновлення Римської держави»; після багаторічних воєн під владу імперії було повернуто Італію з Римом, Північну Африку з Карфагеном і частину Іспанії. На цих територіях було відновлено римське провінційне управління і поширено дію римського законодавства в його юстиніановій редакції («Кодекс Юстиніана»). Однак в VII ст. ситуація в Середземномор’ї повністю змінилася внаслідок нашестя арабів і слов’ян. Імперія втратила найбагатші землі Сходу, Єгипет і африканське узбережжя, а її балканські володіння сильно скоротилися і виявилися відрізаними від західноєвропейського світу. З відторгненням східних провінцій зросла домінуюча роль грецького етносу і припинилася полеміка з монофіситами, яка була важливим чинником внутрішньої політики імперії на сході в попередній період. Латинська мова, раніше офіційна державна мова, вийшла з ужитку і замінилася грецькою.

У VII—VIII ст. за часів імператорів Іраклія (610—641 рр.) і Лева III (717—740 рр.) римський провінційний розподіл земель перетворюється у фемний устрій, який забезпечив життєздатність імперії на подальші сторіччя. Іконоборчі потрясіння VIII—IX ст. не змогли похитнути її могутності.