Боруля марить тим, щоб хоч його онуки
«були дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!». І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися покарання для свого кривдника дворянина Красовського.Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю:
«Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?» Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:«М а р и с я.
Тату, Степане, ідіть: мати кличуть! М а р т и н.
Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по_мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш. М а р и с я.
Ну, а як же? Я забуваю. М а р т и н.
Он як Степан каже: папінька, мамінька… С т е п а н.
Або: папаша, мамаша. М а р т и н.
Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть. М а р и с я.
Я так і не вимовлю. М а р т и н.
Привчайся: ти на такій лінії».