Написати Нарис твір про людину Contra Spem Spero. Обсяг 3 ст.

Поезія “Contra spem spero!” — не тільки творче, але й життєве кредо поетеси. Ця велика і мужня жінка понад усе цінувала незламність сили людського духу, вміння людини подолати себе й обставини, і сама подавала такий приклад — вела тривалу й виснажливу боротьбу з хворобою. З самого дитинства вона була упевнена в тому, що “сором хилитися, долі коритися!” Хоч доля поетеси приготувала для неї чимало випробувань (тяжка хвороба, передчасна смерть коханого), вона ніколи не була слабкою, завжди знаходила в собі сили протистояти тим випробуванням.

Леся змалку знала собі ціну, ненавиділа почуття жалості і ні від кого не приймала співчуття. Вона не дозволяла опускатися “безсилим рукам”, прагнула праці без відпочинку, знаючи, що “людині боротьба і праця милі”,- а творчість, велика наполеглива праця митця допомагали їй у цьому. У поезії “Contra spem spero!” Леся Українка висловлює оптимістичну віру в своє поетичне покликання. Цей “безнадійно-надійний” вірш вона будує на контрастних образах: з одного боку, відчуття гнітючості та зневіри, з другого — оптимістичний настрій, сподівання. Зневіру передано за допомогою образів суму: “думи, ви хмари осінні”, “вжалю, в голосіні”, “сльози гіркі”, “серед лиха”, “без надії”, “думи сумні”, “на вбогім сумнім перелозі”. Протилежними до цього ряду виступають оптимістичні, радісні образи: “весна золота”, “мелодії літа”, “сміятись”, “співати пісні”, “жити хочу!”, “барвисті квітки”. Поєднання цих контрастних ліній формує образну систему твору, в якій голос поетеси звучить виразно й піднесено.

Цей вірш належить до лірики “чуття”, що є художнім вираженням “крику душі”, прагненням молодої жінки жити повнокровним життям, навіть тоді, коли на заваді стають особисті й суспільні перешкоди.

Перешкоди, що виникали на Лесиному життєвому шляху, тільки додавали їй енергії й снаги:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні.

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Цей вірш, як і вся творчість письменниці, — яскраве свідчення титанічного духу Лесі Українки, яка ладна була забути про власний біль, готова була виконувати найважчу роботу задля щастя свого народу.

Дійсність царської Росії уявлялась Лесі Українці в образі міцної льодової кори, морозу. Цим силам вона робила виклик, висловлюючи готовність “сіять квітки на морозі”, “лить на них сльози гіркі”, поки не розтане лід і не зійдуть квіти — квіти добра і щастя для людей.

Своє життя Леся називала “темною ніччю”, свої думи — “хмарами осінніми”, свій шлях — дорогою на “гору круту крем’яную”, куди підіймалася, несучи “камінь важкий”, а сама була ясним променем, що пробиває “темряву ночі”, яскравою квіткою, яка “на вбогім сумнім перелозі” розцвіла в лютий мороз, зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. Вона кликала “без надії сподіватись”, вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть і настане “весела весна”; вона “сміялася крізь сльози” і “серед лиха співала пісні”. Це було гасло її життя.

Своє слово Леся Українка зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, “безжалісним мечем”, що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення найзаповітніших сподівань.