Колись я був на Україні. Розкажу вам відверто нічого не приховуючи . Тоді була зима, люта й холодна, майже місяць був з того, як я вернувся з Санкт-Петербургу. Пройшов Новий рік, незабаром Різдво. Ух і скільки ж я начитався про Україну, яка то земля багата, які люди розумні й працьовиті, які пани там підступні, традиціі славні, танці завзяті та пісні веселі. Наслухався, начитався і на самісіньке Різдво в Україну подався. Довго вибирав куди податися і вирішив в Полтаву, у Диканьку, де Гоголь писав свої славетні твори. Їхати довелося довго, хуртовини, усе мете, дороги не видно, але все ж добрався благополушно.Якраз поспів на самісіньке Різдво. Кинув речі, поставив мотоцикл и дивлюся. А переді мною ярмарка. Чого тільки тут нема, украінські прикраси, рушники, косметика. А он там, у кінці ряду варениками пригощають. Раптом почувся свист. Усі люди, як навіжені побігли туди, звідкіля почувся свист. Ти диви, а тут уже танці. Гоп-гоп. Все зірвалося, коли почувся тихенький спів.Ой там на горі....Одразу кілька дівчат підхопили пісню.Я не міг поворухнутися, мене зачарував цей спів.І раптом я зрозумів глибінь души українського народу, коли почув його дивнії пісні.Скільки туги за волею передавалося через інтонацію співу, скільки історичних, важливих моментів можна було почути тоді...коли заспівали справжні українські дівчата.Зараз я сиджу і згадую те незабутнє Різдво, завдяки якому я так багато зрозумів.